З натовпу почулися безладні вигуки: «Ні!», «Не погодимося!»
— Поки ми всі свої гроші не отримаємо, будемо стояти тут! До нас ставляться, як до бидла! Так давайте покажемо, що ми люди! Давайте доб’ємося свого!
Знову вигуки: «Правильно!», «Давайте!», «Страйк!», з лівого краю натовпу зааплодували. Я обвів панорамою сцену, знімаючи всіх цих погано вдягнених, голодних, задавлених щоденною нудною працею, часто-густо вже п’яних людей, котрих першим ділом обманює будь-яка нова влада. Вони ненавиділи шахраїв, але завжди голосували саме за них.
На кузов «Газелі» видерся лідер руху «Армія спасіння народу», депутат з Києва і кандидат у президенти Олексій П., одягнений підкреслено непомітно, проте шалено дорого, що відразу кидалося в очі. Він був здоровий, бадьорий, підтягнутий, увесь його зовнішній вигляд, аж до маленької зморшки над презирливою губою, сигналізував про те, що він з іншого класу, з касти елоїв, яка не має з цими бідаками нічого спільного.
Натовп із повагою замовк. П. заговорив, і з кожним його словом у мені росла відраза цієї вистави, хоча говорив він наче й правильні речі.
— Звичайно! — кричав П. у мікрофон.— З маршруточниками їм легше домовитися! Ті несуть їм кожен свою копійку, тому що їх заставляють це робити! Їх просто доять! А ви! Ви ж зовсім інші! Ви нація! Ви справді цвіт усього транспортного крила нашої країни! (Хтось мляво спробував зааплодувати, але не був підтриманий і затнувся.) Тому мені дуже приємно, що сьогодні ви не мовчите! Що ви вийшли сюди, на цей майдан, не дивлячись на всі виверти і заборони влади! Тому що таке відбувається в кожному місті! Але там люди бояться! І сьогодні я зробив усе, щоб ваш біль відчув і побачив кожен громадянин України!
П. насправді зробив немало для піару страйку — наприклад, проплатив спільну прес-конференцію з громадськими активістами у нас в агенції. І, мабуть, відписуватися знову пошлють мене, думав я, доведеться висотувати якийсь інформаційний привід з його популістської балаканини. Після полум’яної проповіді П. нічого цікавого на сцені більше не відбувалося, і я відключив стрім.
Тим часом мою увагу привернув молодий хлопчина в добротній шкірянці з маленьким значком із серпом і молотом. Він роздавав водіям якісь листівки, я підійшов і теж узяв одну. На дешевому сірому папірці було грубо відбито «ДОЛГ», а трошки нижче видніло гасло: «Починай класову війну!» Далі бадьорим типографським водоспадом лилася донизу колонка аж надто радикальних закликів.
— Це ваш прапор на «Газелі»? — поцікавився я у хлопця.
Він одразу почав уважно мене розглядати.
— Ну,— неприязно відгукнувся він після паузи.
— А що то за партія така — «ДОЛГ»? Ніколи не чув...
— А ти взагалі багато чув?
Він раптом усміхнувся — широко і начебто дружньо, проте якось побіжно. Ледве з’явившись, його усмішка миттєво згасла, наче він просто посигналив нею з якоюсь функціональною метою — так водії фур підморгуванням фар попереджають один одного про пости ДАЇ. Тепер і я почав уважно його роздивлятися.
Вдягнений він був у все чорне. Ребристий череп вінчала спортивна в’язана шапочка. На перший погляд це був звичайний хлопець, десь мого віку, худорлявий, приємної, навіть гарної зовнішності. Він був еталоном тієї хлопчачої краси, яка буквально гіпнотизує дівчат середнього шкільного віку. Таке обличчя мало б належати якомусь співаку і з маркетинговою простодушністю посміхатися з дівочих щоденників. У відповідь на його усмішку вінця твоїх губ теж машинально рухалися, щоб також посміхнутися.
Але при більш пильному погляді його лице вже не було привабливим. У ньому раптом виявлялася якась невслідима на перший погляд червоточина. Павучі оченята, розташовані якось надто вже глибоко і близько одне до одного, виблискували неприємно і навіть злісно. І нічого доброго погляд цих оченят не віщував. Аж ось він знову посміхався, сходило сонце, і ти знову розмовляв з поп-зіркою, ідолом восьмикласниць. І оці його перевзування на ходу раз у раз збивали з пантелику, складалося враження, що він знає дещо таке, до чого ти ніколи не додумаєшся самостійно, і це таємне знання дарує йому суцільний контроль над ситуацією.
Я зробив до нього крок:
— А ти не розповіси про свою партію?
— Читай, там усе написано,— кивнув він на листівку в моїй руці.
Я почав злитися:
— Так навіщо ти тут стоїш? Агітуєш за партію, а що за партія і пояснити не можеш? За що ви боретесь?
Він, здається, теж розлютився, проте стримався і неохоче пояснив:
— За соціальну справедливість.
— Разом з П.? — хмикнув я.
— П.— буржуазія,— пояснив він.— А ми професійні революціонери. Нам не по дорозі, але зараз у нас тактичний альянс. І навіть не альянс, тому що він про нього нічого не знає, і ми теж. Ми тут через водіїв трамваїв.
Помовчали.
— Хочете будувати комунізм? — спитав я трохи глузливо.
— Ми хочемо поваги,— відповів він з глухим роздратуванням.— Щоб такі, як він, поважали таких, як ми. І таких, як вони,— він обернувся на замріяний натовп, схожий на приспану сопілкою факіра гримучу змію.— За часів Радянського Союзу ця повага була. А зараз її нема. Ми б хотіли її повернути.
— І як же ви це зробите?
Цього разу він не відповідав аж надто довго, не зводячи з мене очей, вивчаючи мене так безцеремонно, що це здавалося образливим. Я таки витримав його павучий погляд. Під кінець тієї візуальної дуелі (а це була саме вона) адреналінова хвиля мало не змусила мене інстинктивно відреагувати — як реагує звір, який відчув загрозу власному життю. Вдарити першим або втекти. Але морок зійшов, він знову усміхнувся і ліниво позіхнув, демонструючи хижацьку приязність.
— Ти, я бачу, цікавишся соціальними питаннями. Так приходь, поговоримо... Там, на листівці, є телефон...
І раптом він знову злісно блиснув оченятами-павучками і додав уже зовсім іншим тоном:
— Скоро буде війна. Жодна амеба не відсидиться в своїй норі. Вирішуй, на чиєму ти боці!
...Баран, думав я, відходячи. Фанатик. Гурток з п’яти придурків, один вечорами читає вголос Леніна-Сталіна чотирьом іншим. Сидять десь у завішаній червоними прапорами найманій квартирі, ненавидять багатіїв, мріють про революцію, планують розбійний напад на ювелірну крамницю... Такі хлопці періодично маячать на різних мітингах, потім кудись зникають... Тоталітарні партії в наш час, якщо не приходять до влади, то швидко згасають. Лідери продаються, особовий склад спивається, кидає справу, тікає в сім’ю, роботу чи кримінал. Тих фанатиків, що були в дев’ятнадцятому і двадцятому століттях, зараз немає. Ті були здатні готувати революцію десятиріччями.
Проте цей здивував мене тим, що чимось нагадував тих.
Слова «Скоро буде війна» я чомусь запам’ятав.
2
Адекватні оратори вичерпались, і на сцену, як це завжди буває, полізли міські божевільні. Першим з’явився неохайний чоловічок, вочевидь не при собі, і назвався нащадком гетьмана Скоропадського, але не уточнив, якого з них, хоча, здається, це несуттєво, бо всі вони там були родичі. Він дуже нудно розводив, описував своє генеалогічне дерево, вимагаючи якихось монархічних прав, і швидко всім набрид. На тридцятій хвилині в нього нарешті відібрали мікрофон і підняли на сцену бабцю — божу кульбабку у вишиванці, розписній траурній хустині і хутряній кацавейці. Тільки-но вхопивши мікрофон, вона одразу ж почала шалено читати погані повстанські вірші. Рими я не вловлював. Після цих двох сцена спустіла. Стало ясно, що в мітингу немає жодних перспектив.
Депутат П. з ескортом громадських активістів уже давно умчав, щоб через годину з’явитися у нас у «Башті», дати прес-конференцію та відпіаритися на місцевому страйку. Ввечері він ще раз промайне на двох місцевих телеканалах, відтворить свою народорятівну тираду і помчить до Києва, щоб більше ніколи не повертатися до нашого міста. Залишившись без поважного союзника, страйкарі безкінечно курили, утоптуючи сніжок біля «Газелі». Всі на щось чекали, можливо, на якогось нового депутата, який прийде і скаже, що робити. Нарешті на борт заліз ще хтось і оголосив, що з хвилини на хвилину має приїхати директор міськелектротрансу Потапов. Натовп огризнувся незрозумілими вигуками і загудів.