— Шановні представники преси, запрошуємо всіх до конференц-залу!
— Нарешті! — вихопилось у когось.
Усі з полегшенням потяглися в просторий, добре кондиціонований конференц-зал, який швидко наповнювався синіми штатськими піджаками, погонами і специфічними фізіономіями. На сцені вже були розставлені довгі столи, накриті білими скатертинами, що створювали якусь нетверезу і недоречну в цьому суворому закладі бенкетну атмосферу. Я нарахував у президії рівно тринадцять місць. Ошатні дівчата квапливо розставляли пляшечки «Боржомі», склянки і таблички з прізвищами і посадами. У самому центрі красувалася табличка з прізвищем міністра — єдина надрукована капслоком. Праворуч — з прізвищем начальника обласного управління. Ліворуч мав розташуватися перший заступник — настільки огрядний чолов’яга, що одного стільця йому завжди не вистачало. Втім, у присутності міністра висидить і на тичці, якщо буде треба. Далі обабіч — другий заступник, керівники БНОН, кримінального розшуку, управління по боротьбі з організованою злочинністю, міліції громадського порядку та інше начальство. Вони поступово з’являлися з якихось невидимих дверцят за кулісами, проходили по одному чи по двоє і займали свої місця.
Час спливав. Зібралося майже все обласне керівництво, але міністра з генералом не було. Міліцейські офіцери, що сиділи поруч із нами, перешіптувались, інші сиділи з кам’яними пиками або втуплялися у телефони. У залі стояв обережний гомін численних розмов.
Я дістав з наплічника робочий нетбук, зручно прилаштував його на колінах, включив разом з диктофоном, відкрив новий документ і приготувався працювати.
Десь за чверть години з’явилися міністр з генералом, і розмови у конференц-залі одночасно вщухли. Присадкуватий і дужий, наче білий гриб, генерал чомусь був у крислатому форменому кашкеті; на ходу він приобіймав за талію міністра, а той розчервонівся і чомусь зробився схожим на незайманого старосту студентської групи зі зв’язками в деканаті. Генерал щось нашіптував супутникові, але не у вухо, до якого ні в якому разі не міг дістатися, а кудись у багрову шию. Міністр кивав, виблискуючи окулярами, і за амплітудою цих кивків я якимсь чином відчув, що його план щось змінити в цій хитрій і зажерливій структурі провалився ще до того, як міністр був уперше представлений «колективу».
На відміну від усіх людей у формі, які переважали у залі, міністр був у цивільному, дорогому, але недобре припасованому костюмі, який майже висів на ньому. Він пройшовся вздовж президії, чемно поздоровкавшись з усіма посадовцями, проминув своє місце і одразу попрямував до трибуни, що стояла на краю сцени. У руці він тримав синю папку.
— Здорово, мужики! — гукнув він з трибуни із заздалегідь спланованою фамільярністю.— Вітаю вас, захисники закону! Кожен божий день, ризикуючи здоров’ям, під кулями бандитськими, ви не шкодуєте життя, щоб місто спало спокійно! І я не боюсь закидів, що це надто гучні слова, бо ви ж справжні воїни! Ви ведете жорстоку війну зі злочинністю!
— Уже нахлобучили його,— стиха прокоментувала ситуацію Оксана.— Два по сто, може, й більше.
— Він ще годину тому прибув,— пошепки підтвердила збоку Лена з таким виглядом, наче мала доступ до інсайдерської інформації.— Тож генерал його трішки підігрів у себе в кабінеті, тому й затримка. А після колегії — серйозний бенкет.
Міністр тим часом увійшов у раж і майже гарчав:
— Неприпустимо, коли оперативна робота з правопорушниками супроводжується на місцях тяганиною і бюрократизмом! Таких горе-працівників, які відмовляються реєструвати звернення громадян, щоб не псувати показники, ми гнатимемо в шию! Ви зобов’язані забезпечити реєстрацію заяв громадян про правопорушення на всі сто п’ять відсотків!
Я відправив четверту есемеску: «Пробач мене, будь ласка. Я тебе люблю». І знову не отримав відповіді.
— Я не буду з цим миритися! — розпалювався міністр.— Віднині винні будуть понижені у званні, а якщо бєспрєдел продовжиться, не тільки конкретний співробітник, а і його безпосередній керівник понесе суворе дисциплінарне покарання аж до звільнення з органів внутрішніх справ! Не вмієте працювати — залиште наші ряди! Вам не місце в міліції!
Якийсь час я марно чекав на відповідь, поринувши у свої думки, аж раптом спіймав себе на тому, що зовсім не слухаю міністра. Тим часом він говорив і говорив, усе більш підвищуючи голос, і видно було, що ця промова перед залом, заповненим кашкетами, дарує йому майже фізіологічну втіху.
— ...А якщо наркопритон чи нарколабораторія будуть викриті іншими підрозділами органів правопорядку, то з першого липня подібний факт призведе до негайного звільнення дільничного міліціонера! Це ясно? — Міністр обвів поглядом зал.— Усім усе було ясно.— А зараз я хотів би передати слово начальнику БНОН у Харківській області (міністр кинув оком у розкриту папку) Миколі Гаврилюку. Прошу, пане Гаврилюк, вам слово! Яка ситуація в регіоні з нарко-злочинністю? Чи є позитивна динаміка?
Замість згаданого Гаврилюка раптом з крехтінням піднявся генерал:
— Пане міністре, перепрошую... Тут невеличка помилка, та й табличку не встигли змінити... Гаврилюк зараз... кхе-кхе... на лікарняному, тому замість нього доповість його заступник — майор Кіндсфатер...
Мене аж тіпнуло. Я пробігся очима по сцені і раптом розгледів людину у формі, що сиділа за табличкою «Μ. Н. Гаврилюк». Вона так вдало зливалася з оточуючим міліцейським середовищем, що довгий час зоставалася майже невидимою. І навіть тоді, коли я свідомо зосередив усю свою увагу, аби роздивитися риси його обличчя, воно ніби опиралося цьому, не бажаючи перетворюватися на щось конкретне. Мені довелося буквально вирізати його, мов донорську печінку.
Нарешті це вдалося. За табличкою сидів гладенько поголений міліцейський офіцер з буденною фізіономією і, звичайно ж, без димчастих окулярів Хантера Томпсона. Такий собі міліцейський начальник середньої ланки. Наступної миті Орест Кіндсфатер на прізвисько «Біс» поквапно кивнув міністру, який вже сідав на своє місце, піднявся і попрямував до трибуни. Там він відкрив свою папку, хвильку помовчав, збираючись із думками, а потому підняв голову і подивився прямо мені в очі.
2
Міліціонери потроху розходилися. Оператори теж покидали конференц-зал, обережно виносячи штативи з камерами, немов викрадачі наречених. Дівчатка з центру зв’язків із громадськістю збирали таблички з прізвищами чинів і незаймані пляшечки. На місцях залишалися кілька журналістів з портативними нетбуками, і я серед них. Нічого сенсаційного міністр не казав, але сякі-такі інформаційні приводи мали місце, тому я мав якнайшвидше відписати пару новин, тоді як у голові у мене юрмилися зовсім інші думки: Кіндсфатер, Марина, пістолетний набій, Захарченко в клітці, покійна Наташа Штос...
Аж раптом я відчув на собі чийсь уважний погляд.
За кілька метрів від виходу стояв Кіндсфатер і дивився на мене. Наші погляди зустрілися, і він ледь помітним рухом поманив мене до себе. Секунду я вагався, але підійти було треба, щоб дізнатися, що саме він намагається сказати. Залишивши комп на кріслі, я наблизився.
— Зайди до мене, добре? — мовив Кіндсфатер на диво ласкаво, навіть прохально.— Щось розкажу.
— Мені треба відписатися.
— Скільки часу тобі знадобиться?
— Може, півгодини...
— От і зайди за півгодини. Четвертий поверх, тридцять шостий кабінет. Запам’ятав?
Тут до Кіндсфатера підійшов якийсь огрядний полковник, вони дружньо привіталися і, перемовляючись про своє, рушили до виходу. Я повернувся відписувати новини.
Скажу чесно, певні вагання в мене були, особливо після того конверта, але я міркував так — ну що він мені зробить? Зараз я не підозрюваний, який тільки-но виліз з машини бариги, маючи в кишені пакет з травою, а журналіст на редакційному завданні. В агенції знають, де я. Чого мені боятися? Я порядна людина, а не малолітній наркоман!
За півгодини я вже був на четвертому поверсі. У приймальні кабінету номер тридцять шість мене чекала перша несподіванка — там сидів мій знайомець, молодший опер з тих двох, що затримували мене. Коли я увійшов, він відірвався від комп’ютера і зрадів: