— О, преса! Давно не бачилися! Ну, як воно?
— Вашими молитвами,— відповів я.
— A-а, я пам’ятаю, ти смішний! — він раптово змінив тон.— Гаразд, стань рівно! Диктофон дістань! Поклади на стіл! І телефон також! Руки підняти!
Потім він нашвидкуруч мене обшукав. Я не заперечував. Телефон з диктофоном лишилися на його столі. Він заглянув у мій наплічник, побачив там нетбук і наказав також залишити його у приймальні.
— Не сци, все отримаєш як є,— заспокоїв він мене в манері цього мєнтовського тераріуму і запустив до кабінету Кіндсфатера.
Перше, що кинулося в очі,— те, що кабінет цей був занадто вже великим для звичайного заступника, до того ж, одного з семи. Це був справжній керівний кабінет, що успадкував від совка певну міру кітчу, приправлену в розгульно-демократичні часи дещицею євроремонту. В центрі стояв добротний дубовий стіл — з тих, за якими зазвичай важно сидить високе начальство, і щоб дістатися цього столу, треба було зробити не менше дванадцяти кроків зеленим килимом, покритим геометричними візерунками. Стіл виглядав старомодно, але цілком органічно в цьому кабінеті. За журналістською звичкою я перш за все роздивився — що на столі. Нічого особливого: увімкнутий тоненький ноутбук, стаціонарний телефонний апарат, стос папок зі справами, лялька-нецке, що зображувала якесь щасливе і вгодоване японське божество в кімоно, «колиска Ньютона», фото в рамці, звернуте до мене тильною стороною, табличка з написом: «Мне плевать, кто твой папа» і пульт від телевізора.
Збоку височіла шафа сучасного дизайну, забита ювілейними томами з тих, що презентують начальству до тих чи інших дат. Ці солідні видання із золотавими корінцями призначені лише для прикрашання кабінету, їх ставлять на полиці й більш ніколи не торкаються. У ніші шафи тулився телевізор. Велике вікно виходило до внутрішнього міліцейського дворика, закутого у бетон і підперезаного колючим дротом. Під стіною розташувався суто музейного штибу диванчик, вочевидь, призначений для відвідувачів. Як на мене, людина, що наважилася би на нього сісти, мала обов’язково відчути незручність. Навпроти видніли ще одні двері — можливо, до кімнати відпочинку з нормальним диваном, душовою, баром з віскі, коньяком і кокаїном, а також з черговими проститутками. Втім, скоріш за все, там було щось більш прозаїчне.
Як тільки я увійшов, Кіндсфатер пружно піднявся з-за столу і зробив кілька кроків мені назустріч. Після колегії він так і залишився у мундирі. Незважаючи на те що за вікном добряче припікало, а він був запакований у свою уніформу, наче пацієнт буйного відділення у гамівну сорочку, жодної краплини поту не виступило на його кам’яному чолі. Можливо, рятував кондиціонер, а може, то була його особиста властивість, і він узагалі не пітнів, як не пітніють, наприклад, мерці.
Коли ми опинилися один проти одного, я здивувався: виявляється, він нижчий за мене на зріст; раніше я цього не помічав. Тоді ж я вперше побачив зблизька його очі — жовтуваті й прозорі, як курячий бульйон. Він простягнув руку, я відповів на рукостискання, і цього разу його долоня виявилася на диво чистою, прохолодною та сухою, ніби він тільки-но вимив її з милом і досуха витер махровим рушником.
Кіндсфатер вказав мені на стілець і повернувся за стіл. Ми всілися.
— Кави? — запропонував він.
Я почав відмовлятися, але він не прийняв відмови.
— Ти мене пивом пригощав,— заявив він, хапаючи слухавку внутрішнього телефону.— Коля! Каву для преси! Ні, я вже пив... Ну, і як тобі новий міністр?
Остання фраза була звернена до мене. Я замислився.
— Н-ну... Людина начебто правильні речі каже...— обережно промовив я.
Майже хвилину Кіндсфатер не змигнувши дивився на мене, але не в очі, а кудись у центр мого лоба. При цьому його руки м’яли й тисли одна одну, наче знов і знов переконуючись, що їхня міць нікуди не поділася.
— Ти думаєш...— вимовив він нарешті без найменшої міміки.— Я знаю, що ти думаєш... Ти думаєш — ми тут перевертні в погонах. Цілий зал перевертнів разсілося. І один чесний до них приїхав. Так?
Я мовчки дивився на нього.
— А ти чесний? — раптом спитав він.
— А до чого тут я?
— Ну, ось ми, перевертні, взяли тебе з пакетом,— пояснив Кіндсфатер.— Мабуть, несправедливо, ти ж чесний. Хто ж тоді винен, що ти купив пакет? Міліція? Чи, може, Коля винен? Це Коля змусив тебе піпетку дьорнуть у Сашиній машині?
— Ви мене за траву брали, а по всьому місту кіоски зі спайсами, і все у відкритому продажі!
— Точно,— погодився Кіндсфатер.— По всьому місту. А хто ті спайси купляє? Хто створює попит? Може, я цим гівном затарююсь? Чи Коля? Або ти? Може, до тих кіосків черга із законослухняних громадян стоїть? Ми, перевертні, той кіоск намагаємося прикрити, а ти, чесний, сидиш у ньому і смалиш той самий спайс разом із баригою і продавцем!..
«Він і про це знає»,— майнуло у мене в голові. З’явився Коля, поставив переді мною горнятко еспресо і зник так швидко, що я навіть не встиг вимовити «Дякую!», хоч і не збирався цього робити.
— Пий,— запросив Кіндсфатер.— Не бійся, не отруєна.
Під його поглядом я зробив ковток. Кава й насправді була добра, цукру саме стільки, як я люблю. Треба визнати — він змусив мене впертися у свою бетонну логіку, і я почав був сумніватися у власних висновках. Аж раптом, піднявши погляд на Кіндсфатера, я помітив на стіні позаду нього три невеличкі портрети: Гоцман, Жеглов, Черьомухов,— і миттєво згадав розмову з адвокатом Світлицькою. Бетон тріснув.
— Ви праві, міліція тут ні до чого,— сказав я.— І Саша комусь іншому тоді дзвонив, не вам.
— Коля! — раптом вигукнув Кіндсфатер так голосно, що я не відразу второпав, що він знову схопив слухавку і звертається до неї, а не до мене.
Якщо відверто — я злякався. Лише на секунду. Мені примарилося, ніби Кіндсфатер; з хижою посмішкою психопата, встає зі свого крісла, а позаду вже стоїть напоготів Коля з протигазом і плоскогубцями...
За мить Коля дійсно з’явився у дверях.
— Принеси склянку води,— попросив Кіндсфатер.
Коля зник. Мій співбесідник стиснув долоні у замок і так і залишив їх. Його напівпрозорі очі вп’ялися у мене з якоюсь надмірною увагою. Я напружився, але витримав цей погляд.
— Пам’ятаєш, яка років п’ять тому була ситуація з трамадолом? — почав він.— Посіви опійного маку вибили, амфетамін був дорогий і малодоступний, а трамадол дешевий і вільно продавався в кожній аптеці. І всі тоді звинувачували міліцію, що ми нічого не робимо. А здолали трамадол одним законодавчим актом: визнавши його наркотичним засобом. І він зник. А був час, коли при медичній потребі в десять мільйонів доз, заводи знаєш скільки випускали? Сто десять мільйонів доз на рік.
Коля приніс воду і залишив її на столі. То була велика склянка, схожа на пивну кружку. Кіндсфатер узяв її і на моїх очах вихилив у своїй звичній манері — перекинув і тримав так доти, доки остання краплина не скотилася у його горлянку. Дивно, що він не пітніє, подумав я, вживаючи стільки рідини. Може, він і до вітру не ходить, бо все, що він з’їв і випив, навіки зостається в ньому? З цього погляду словосполучення «органи внутрішніх справ» набувало нового і цілком зловісного змісту.
— Вам відомо, що я був у тому кіоску...— почав був я.
— Мені все відомо,— сказав він.
— Тобто це ви прислали конверт?
— Який конверт? — спитав Кіндсфатер без найменшого здивування, що парадоксальним чином переконало мене в тому, що він не бреше.
— Конверт з набоєм.
— Кому саме?
— Мені.
— Ти серйозно? — на його обличчі з’явилася ледь помітна посмішка.— Кіна надивився? Ти думаєш, заступнику БНОН Харківської області більш нічого робити, як гратися в листоношу?
Трохи поміркувавши, я спитав:
— Ви знали Лугового?
Кіндсфатер зітхнув, демонструючи нудьгу:
— Я знаю всю мерзоту в цьому місті, у тому числі й твого дружка Сашу. І от яка штука, Данило: знайомство з Сашею ще нікому на зійшло задурно. Луговому не зійшло, і тобі не зійде.