— Ви мені погрожуєте?
— Боже збав. Просто констатую факт. Навіщо мені погрожувати? Я ж можу закрити тебе будь-якої хвилини — сьогодні, завтра, наступного тижня. Якщо мені заманеться, ти й цю ніч проведеш у СІЗО.
— Надто схоже, що все ж таки погрожуєте,— обережно вимовив я.
Кіндсфатер довго тримав на мені погляд, від якого було вже не по собі.
— Просто констатую факт,— повторив він з металевим призвуком у голосі.
— Тоді що я тут роблю? — спитав я.
— Я хочу тобі допомогти. Ти ж наче якесь розслідування замутив... Розпитуєш про мене там і сям, а мені ані слова... Як це, по-твоєму, виглядає? Я міг би й образитися, якби був не такою врівноваженою людиною. Ми ж з тобою майже друзі, а ти щось там винюхуєш у мене за спиною... Спитай прямо, поговоримо як чоловік із чоловіком!
— То не моя ініціатива,— ухилився я.— Це редакційне завдання, я не маю права його обговорювати.
— От і я не мав права тебе відпускати, але відпустив. А як же закон, це ж святе? — Кіндсфатер розсміявся, відкинувшись на спинку крісла.— Якби ми всі робили тільки те, на що маємо право, півкраїни вже повиздихало б із голоду, а друга гнила б по тюрмах... Головна принада демократії полягає в тому, що дозволено все, що не заборонено. Якщо ж ти знахабнієш і по-справжньому перетнеш межу, то відчуєш це на власному хребті. Тому я би порадив тобі розмовляти зі мною відверто. Ти ж чесний хлопець!
— Два роки тому ви затримали Лугового з героїном,— почав я.— Але він швидко опинився на свободі. Він працював на вас?
— Не на мене,— відповів Кіндсфатер.— Ти плутаєш причину з наслідками. Я ж не керую цією системою. Коли до вас в агенцію приходить стажер — він же не працює безпосередньо на тебе, правда?
— А на кого тоді?
— У мене є керівництво, чув? Таке добре козацьке прізвище «Гаврилюк», га? А що робили козаки? Жили на Січі, ходили на турка, в походах не пили, після походів пили, а ще у них були зимівники, там їхні сім’ї жили... На Січ не можна було притягти жінку — за це, знов таки, боляче давали по хребту... Але як жити без жінок? Можна перебратися у зимівник, можна поїхати до найближчого села... Є така сауна на Полтавському шляху, назва — «Клеопатра». Там дуже привабливі дівчата... От ти б краще поцікавився, чия то сауна і хто до неї ходить.
— Ви хочете сказати, що Луговий...
— Я хочу сказати те, що сказав! — перебив Кіндсфатер.— Може, колись ти й сам у Лугового все спитаєш... Що ще?
— Хто вбив Наташу Штос? Луговий?
— На це питання дасть відповідь суд. Звідки мені знати?
Я раптом набрався нахабства і спитав:
— Ви справді поранили співробітника СБУ?
— Тобі відомо,— зітхнув Кіндсфатер,— наскільки я врівноважена людина, а все ж наші стосунки можуть ускладнитися. Я б тобі радив придивитись до того, що робиться у місті. Я можу багато в чому допомогти. По дружбі. У нас процвітає проституція, а пресі наче й діла немає. А от якби хтось почав копати, то вийшов би сенсаційний матеріал, такий, що і погони з посадами полетіли б... На таких розслідуваннях журналісти зазвичай роблять кар’єри. Тому, Данило, я ще раз до тебе звертаюсь: ти хлопець молодий, гарячий, але ще раз усе добре обміркуй — може, ти не зовсім правильно обрав пріоритети? Хтозна, ким я буду через рік, де опинишся ти... Світ круглий, звідки пішов, туди й прийдеш, і краще б дорогою зустрічати не ворогів, а друзів.
Він піднявся і протягнув мені руку через стіл. Я потиснув її з максимально дружньою посмішкою.
— Щасти тобі! — наостанок сказав він.— Коля тебе супроводить.
Забравши свої речі і нарешті залишивши цей тераріум, я відчув істотне полегшення.
3
Коли я ввійшов до актового залу будинку культури і відшукав місце на останньому ряду, Саша стояв, вільно розставивши ноги на краю сцени. На ньому був той же чорний френч із золотими ґудзиками. Мікрофон Саша тримав, як колись Віктор Цой під час виступів. Він наче готувався пірнути в натовп фанатів, але не було ні натовпу, ні фанатів, а на очманілих бабусь у першому ряду навряд чи можна було розраховувати.
Ось він рвучко підняв руку і вказав на когось із присутніх.
— Навіщо ти живеш?! — скажено вигукнув він у мікрофон.— Що в тобі такого особливого? Навіщо тобі цей безцінний дар — життя?! Друзі, коли я думаю про те, що ми живемо лише раз, що кожна секунда, яку ми проживаємо, одразу втікає від нас, і що кожна така секунда схожа на найжаданіший у світі подарунок, котрий у тебе миттєво відбирають... Що цієї миті ніколи раніше не було, і вона більше ніколи не повториться... Коли я остаточно дістаюся самого дна цієї думки — мені хочеться зламати собі хребет! А потім повбивати усіх навколо! Тому що це — справжній жах! Адже тільки випадковість зробила мене пастором Сашею Гленом, а не, скажімо, рибою... І лише випадковість зробила це для кожного з вас! Завдяки випадковому збігу обставин кожен з присутніх у цьому залі сидить зараз у кріслі, а не плаває в акваріумі! Якби єдина молекула, єдина мікроскопічна частка невідомої енергії свого часу зрушилася трохи по-іншому, всі ми були б рибами! Ви розумієте це так, як розумію я? Весь світ був би геть іншим, катастрофічно іншим. Але кінець кінцем все це не мало би суттєвої різниці! Випадковість! Ось що нас породжує і згодом знищує!..
У залі було майже вдвічі менше людей, ніж минулого разу, і всі вони, особливо жіночки та бабусі, що сиділи попереду, виглядали трошки примаринованими і нажаханими. Піаніста цього разу не було, можливо, не витримав і втік.
— Знаєте, друзі, колись я випадково зустрів одну людину. І випадково закохався в неї... Я зустрічався тоді з іншою, але кохав ту, і ніколи нікому про це не зізнався! І ніколи не зізнаюся!.. Цієї секунди не було і більше не буде! Її вкрали в мене разом із усіма іншими! Ти! — несподівано вигукнув Саша, вказуючи на мене.— Підійди сюди!
Я піднявся і підійшов до сцени. Дивлячись у зал, а не на мене, проповідник вийняв з кишені і тицьнув мені ключ — той самий, від кабінету за номером «13». До мене поверталися люди, на їхніх обличчях було нерозуміння.
— Друзі, а зараз я хочу, щоб усі ми разом встали! — очманіло проволав Саша, задкуючи в глиб сцени.— І остаточно вигнали звідси духа випадковості! Амен, друзі мої! Я виганяю випадковість! Клятий дух випадковості, вали звідси до бісової матері!..
Я вийшов із залу, почуваючи себе почасти інфікованим його божевіллям, але й з відчутним полегшенням. Проминув коридор, звернув ліворуч і опинився біля дверей із знайомим номером. І тільки-но взявся за ключ, як відчув солодкавий запах марихуани, що линув звідти. Мабуть, незамкнено. Я пхнув двері й увійшов.
За столом для засідань різалися в деберц товариш Дванадцять, прес-секретар товариш Сім, вікінг Нестор і пастор Патрік. Революціонери скидалися на близнюків — на них були ідентичні адідасівські чорні олімпійки з білими полосами. Пастор сидів у розчахнутому білосніжному френчі, Нестор — у футболці з принтом: ощерена морда полярного вовка. З-під футболки на всі боки розповзалися рунічні татуювання. На столі можна було спостерігати наступне: розкидані карти, розкритий блокнот, ручку, почату пляшку віскі, напівпорожню пляшку текіли, розламану шоколадку, задимлений бонг, попільнички, склянки, а поміж цим — дебелу гірку білого порошку.
— От кого б ти розстріляв першим? — чомусь спитав у товариша Дванадцять прес-секретар.
У кімнаті стояв ще міцніший запах марихуани, ніж на ближніх підступах. А якщо хтось з’явиться? Схоже, цій четвірці взагалі на все плювати! Вони й на мене майже не звернули уваги, лише Нестор посміхнувся мені і знов поринув у карти.
— Ошо[5],— впевнено відповів Ілля.— Я би розстріляв Ошо. Ну, знаєш, був такий індійський шарлатан-езотерик... Поставив би його до стінки і — бац! — Ілля витяг два пальці, зробивши вигляд, що влучає в Ошо з пістолета.
— Що тобі зробив Ошо? — розреготався пастор Патрік, вилискуючи зубами.— Це була дуже мудра людина!
5
Ошо (у минулому — Бхагван Шрі Раджніш, 1931-1990) — індійський релігійний і духовний лідер, містик. Його вчення пропагує занурення в світ без прихильності до нього, відмову від вдасного «его» і численні медитації. Ошо був запеклим критиком соціалізму та християнства і палким прибічником сексуальної свободи, за що отримав прізвиська «секс-гуру» і «гуру скандалів».