Соніни очі блищали ненавистю. Саша мовчки дивився на неї.
— Знаєш? А нічого! Вона про тебе навіть не питала. І взагалі ти був для неї нічим. Вона про тебе і пам’ятала тільки тому, що ти, по-перше, рудий, а по-друге, дурь їй привозив. Усе інше ти сам собі вигадав, їй на тебе було накласти! Зрозумій це нарешті. Якби не фен, вона б тебе на поріг не пустила. Ти був для неї точно тим самим, чим і для всіх інших у цій кімнаті. Тож змирися з цим і зрозумій своє призначення: ти барига! Барига — і більше нічого. Ти не пастор, не Санта Клаус, ти нікому не друг, ти просто сраний барига, котрий часом ще й пригощає на халяву. Думаєш, ти їм потрібен? Їм потрібен порошок! Спитай у них! Спитай хоч у чорномазого, чому він тобі друг!..
Пастор, певно, обурився б цим расистським випадом, але він, на щастя, все ще не повернувся.
— Чи у фашиста цього спитай! — Соня хитнулася до Іллі і подивилася йому в очі з таким виразом, ніби збиралася туди плюнути.— Що, не будується комунізм без фенчіка? А ти, лупатий, багато нюхаєш? — поцікавилася вона у прес-секретаря, і той замість відповіді зробив кам’яне обличчя. Соня різко повернулася до Саші:
— Роззуй очі, Сашо! В тебе немає друзів! Жодного! Гукнеш — ніхто не обізветься! Як тільки дурь скінчиться, нікого поруч не буде.
Вона раптом криво посміхнулася якійсь шаленій думці, що прийшла їй у голову.
— А може, я нічого не розумію, й он той,— вона метнула оком на мене,— взагалі правий? Може, ти насправді її вбив? Наварився, і «давай до свіданья»? Один укол — і всі борги списані! Ну? Нормальна схема!..
Повисло гнітюче мовчання. Ніхто не ризикував підставитися під цей потік п’яної енергії, що просто цебеніла з неї.
— Тоді якого ж я одна повинна все це розхлебтувати?! — закричала Соня.— Навіщо воно мені?! Чому мене викликають у суд, а не тебе? І я там маю брехати, що знати не знаю тебе! А цей придурок,— вона знову кивнула на мене,— стверджує, що знаю! А ти його все одно з руки годуєш!.. Навіщо ти мене у це вплутав?! Це ж твої розклади з Бісом, до чого тут я?
— Стули пельку! — раптом не вимовив, а якось просичав позеленілий від люті й розпачу Саша.
Соня з невимовним обуренням глянула на нього. Сигарета майже згоріла, вогник підповзав до пальців, але вона не відчувала опіку.
— Це ти мені? — дівчина аж затрусила головою.— Мені?! Ах ти ж паскуда! Мене не сьогодні — завтра засадять у буцегарню через тебе, тупого мудака, а ти кажеш «Стули пельку!». Ні, Сашо, це ти зараз заткнись і мовчи! Бо саме ти у всьому цьому винен! Ти! Ти один!!!
Соня обурено відвернулася, наче те, що вона побачила в його очах, гірко її розчарувало. Підійшла до столу, налила собі ще текіли і промовила, не підводячи голови. Цього разу в її голосі стояли сльози:
— Ти ж мене не любиш, і ніколи не любив... Господи, яка ж я дурепа! Навіщо я з тобою зв’язалася?..
У цю хвилину я гостро пожалів її. Як я міг навіть думати, що це вона вбила Наташу Штос? А Ілля ще мене переконував... Я подивився на нього, і побачив на його обличчі якийсь взагалі не притаманний йому вираз. Щось схоже на співчуття.
— Усе скоро скінчиться,— раптом промовив Ілля.
— Та ну? — вхопився за ці його слова Саша.— І як же воно скінчиться?
— А знаєш що? — упередила відповідь Іллі Соня.— Я мабуть уже піду звідси! Годі мені вас слухати, ви ж тут усі покидьки! Якби у мене була можливість, я б свого часу дала Наташі найціннішу пораду... Ні, спершу зібрала вас усіх разом, показала б їй ваші пики і сказала б: ось, бачиш цих людей? Подивись на них, в їхні брехливі очі. Запам’ятай весь той бруд, що там побачиш, і ніколи, ніколи більше не пускай цю мерзоту в своє життя! Якщо ж будуть лізти, хай охорона одразу стріляє на ураження!..
Тут двері відчинилися, в кімнату увійшов Патрік і завмер на порозі, побачивши Сашине безживне лице. Нестор узявся за склянку. Саша зробив до Соні якийсь ламаний, непевний крок, простягнув до неї руку, і цієї ж миті його погляд зробився остаточно збентеженим. Потім він, наче забувши, як його тіло має завершити рух, який почався, незграбно рухнув на підлогу прямо до ніг дівчини.
Спочатку мені здалося, що він просто перечепився через щось, а потім я побачив, що його спину вигнула дугою судома, кінцівки затрусилися, а на губах виступила моторошна кров’яниста піна... Соня з галасом кинулася до нього. Схопився Нестор, підбіг Патрік, підскочили ми з Іллею, і тільки Віталік залишився сидіти за столом.
— Викличте «швидку»! — вигукнула Соня, падаючи на коліна поруч.— Скоріше!!!
Сашу били корчі, його обличчя виглядало жахливо. Ми штовхалися навколо нього, Соня ревла, Патрік матюкався, ніхто не розумів, що треба робити, і відчуття було таке, що Саша помирає у нас на очах...
Марина
1
им паскудним, самотнім літом я жив без копійки в кишені. Після сесії у червні всі друзі роз’їхалися, і я, свято переконаний у тому, що в липні кожен нормальний студент мусить хоча б для галочки навідатися додому, мотнувся в Красномайськ. Спочатку в мене й насправді була думка залишитися там хоча б на місяць, але вже за тиждень безцільного вбивства прожарених, наче стейки, липневих годин, я, охоплений справжньою ейфорією, переминався на зупинці, міцно тримаючи сумку, натоптану бабусиними харчами. Я чекав на автобус, що евакуює мене з цього сільського пекла.
У напівмісті Красномайську можна робити хіба що дві речі — займатися сільськогосподарською працею і спиватися. Місцеві так і живуть: працюють і бухають. Колесо сансари розпочинає свій черговий оберт від посівної, прямуючи до вечірньої пиятики,— так без кінця. Якби зарплатню одразу видавали самогоном, це б усе спростило, але зробило б життя ще нуднішим.
До речі — я й досі не маю гадки, чому існування в селах і маленьких містечках таке тягуче і безпросвітне. Чому вся ця культурна еліта, театр, мистецтво, наука, гроші та політичні ігрища буяють виключно у столицях і містах-мільйонниках з катастрофічною екологією? Чому б усьому кращому, що вигадане людством, не перебазуватися в місцевості з чистим повітрям і натуральною їжею? Чому ті села й містечка залюднені майже самими рагулями і пияками, а не митцями і фінансистами? Це просто парадокс...
Інакше кажучи, в Красномайську мені було нічого робити — від праці на городі мене захистила бабуся, а спиватися було ні за що, та й не дуже хотілося, якщо чесно. Під час прогулянок центром я інколи зустрічав знайомих, але вже після перших вітань у розмові починала відчутно кристалізуватися ідея — збігати до циган за самогоном. На щастя, швидко з’ясовувалося, що ні у мене, ні у знайомого грошей нема, і подальша комунікація втрачала сенс. Хто, скажіть мені, ввів тут цей неписаний закон — що двом розумним істотам нема про що говорити одне з одним без алкогольної інтоксикації? Хто і коли вивів за дужки саму можливість тверезого діалогу? Може старші? Чи ті, хто стоїть над старшими?..
Я вигадав для бабусі якусь причину, начебто пов’язану із навчанням, а навчання вона поважала понад усе у цьому житті, втім, навіть не замислюючись над кінцевою метою того навчання... Інакше кажучи, набрехав про якийсь позаплановий екзамен, отримав «дари ланів», трохи грошви й повернувся до Харкова, у пустий гуртожиток.
За тиждень продукти скінчилися. Ще швидше скінчилися гроші. Стипендію мали дати лише у вересні, адже староста групи та інші відповідальні за це особи відбули у власних справах хто куди. Хто тут міг ошиватися у серпні? Хіба такі ж самі невдахи, як і я сам.
Невдовзі я почав голодувати. З відчаю пішов на будівництво, проробив тиждень — не сподобалось. І раптом звідти, звідки я й не чекав, прийшла допомога. Мабуть, насправді ніч видається найтемнішою перед світанком.
У безлюдному гуртожитку я зустрів одну ледве знайому дівчину з філфаку. Ми розговорилися, і вона розповіла, що літній школі живопису та малюнку потрібний натурщик. Платять копійки, але й робити нічого особливого не треба — стій собі протягом двох годин у плавках, доки тебе малюють. Вона б і сама пішла, але соромиться,— дівчатам там доводиться позувати топлес. Навряд чи мене можна було вважати атлетом, але в ті голодні дні я точно скинув з десяток кіло, тому мав цілком пристойний вигляд. Знайома і щодо цього мене заспокоїла: у студії працюють самі початківці, для них головне — відповідність твого реального торсу намальованому.