Ми привіталися.
Відповідальному редактору Блошкіну за п’ятдесят. Він завжди сидить біля вікна поряд із діжкою з невбиваним фікусом, куди він потай виливає залишки кави, і виглядає з-поза монітора, ніби через бруствер. Блошкін — круглий сивобородий чолов’яга, схожий на письменника Джорджа Мартіна. Він має властивість постійно тримати такий вираз обличчя, ніби ти щойно всрався в його присутності, а він з самого початку знав, що так і буде. «Чиновники знову зробили з тебе лоха!» — кричить Блошкін (він завжди кричить) молодій журналістці Ганнусі, і вона втікає, червона, аж підстрибом, на інший поверх — скаржитися на Блошкіна директору.
Блошкін — великий поціновувач неквапливих перекурів з горнятком кави. Він ретельно варить цю каву, а потім з повною чашкою, дуже повільно, черепашачим кроком спускається з третього поверху на перший і довго курить там біля входу, після чого так само повільно піднімається на третій поверх. Кожен перекур займає в нього півгодини. Блошкін не поспішає. Йому нікуди спішити. Йому не шкода робочого часу.
Судячи з вигляду, Блошкін тільки-но покурив, випив кави і включив комп’ютер — ніби перерізав червону стрічечку початку нового робочого дня. З самого ранку він був уже чимось дуже задоволений.
— О! — розреготався він, побачивши мене.— Чого це ти, Дань, рано-вранці? Хай нам, старим, не спиться, а ти ж молодий — живи та радій!
— Багато роботи,— відповів я, беручи зі стола зв’язку з ключем від мого закута.
— Та не сміши, ну яка в тебе робота? Ось я працюю, пишу про погоду...
— І що погода?
— Обіцяють дощі.
Блошкін із кректанням усівся у своє крісло, протер екран особливою ганчірочкою, тільки для цього й призначеною; потім знову піднявся, крекчучи, пройшовся по діагоналі через ньюзрум, полив фікус — і цією дією остаточно завершив ранкову церемонію. Якщо взагалі, то з робочим часом Блошкін не дуже церемонився. Його позиція полягала у тому, що робочий час має підлаштуватися під Блошкіна, а не Блошкін під робочий час.
— А редагувати поки йок,— проспівав він.— І ексклюзиви поки йок... Йок-йок! Може, ти мені щось напишеш?
Я знизав плечима.
— Я знаю, який у тебе вигляд! — раптом вигукнув Блошкін, і його сива борода аж затряслася.— Наче на тобі всю ніч чорти каталися! Га? Влучно?
— Так воно й було,— підтвердив я.
— Чимось ти таким займаєшся,— почав він розводити вголос, дивлячись на мене з-під лоба.— Просто гнітючим... Чимось надто важким... І Віка тебе стала часто викликати. Що, в журналістику вирішили погратися?
— Що значить «погратися»? А чим ми, по-вашому, тут займаємося?
— А то і значить! — Аж зрадів Блошкін від того, куди завернув діалог.— Журналістика — це десь у Балтіморі, або, може, у Парижі. А в Харкові яка журналістика?
— А хто ж ми такі, по-вашому?
— Ми — ретранслятори,— підняв очі до стелі Блошкін.— Транслюємо суспільству те, що нам дозволяє влада.
— Отакої! Тож і ви не журналіст?
— Ні, звичайно! Я редактор!
— Тьфу на вас! — Я навіть скривився.— Кокетуєте, як першокурсниця! Не соромте свою сивину, Олександре Івановичу!
— Я тобі більше скажу,— посміхнувся Блошкін.— І ти ніякий не журналіст! Звичайнісінький ретранслятор!
— Ми, між іншим, краща інформаційна агенція Харкова! — Я починав дратуватися.— І ви хочете сказати, що це не журналістика?
— Ні, звичайно! — вигукнув Блошкін з якоюсь навіть надмірною веселістю.— Різниця лише у тому, що інші транслюють дві думки, а ми даємо три або навіть п’ять. Інші ліниві або забудькуваті, а ми відслідковуємо бекграунд. Іншим вистачає прес-конференцій, а ми шукаємо ексклюзиви. У інших немає інформаційних стандартів, а у нас є!
— Так якого ж біса ми не журналісти?
— Що таке інформаційний привід? — раптом суворо вопросив Блошкін.
— Ви що, знущаєтесь?
— Анітрохи. Відповідай!
— Це коли ми ставимо новину, а її фігуранту не треба за це платити!
— Ні, звичайно! — знову зрадів він.— Промазав! Інформаційний привід — це коли фігурант намагається заплатити, щоб ми не ставили новину в стрічку!
Я замислився.
— І що ж воно таке, по-вашому, журналістика? — нарешті спитав я.
— Журналістика — це монашество,— поважно вимовив Блошкін.— Якщо є п’ять різних думок, але всі вони брехливі, справжній журналіст мусить викинути їх на смітник і написати одну лише правду. Він мусить писати правду, навіть якщо сам Господь її заперечує!
Блошкін пройшовся по кімнаті. Я з цікавістю за ним спостерігав.
— Журналіст — це наче той хлопчик із казки, який першим сказав, що король голий. Той хлопчик міг бути поганою дитиною із паскудним характером. Ми ж узагалі нічого про нього не знаємо. Може, він крав у бабусі цукерки і мучив кошенят, і виріс би серійним маніяком-убивцею, а король, навпаки, був нормальним мужиком, справедливим і гуманним правителем, більш за це — сама стабільність у королівстві трималася лише на ньому... А коли той дурний хлопчина викрив короля, від нього всі відвернулися, і почалося: революція, смута, громадянська війна, братовбивство, терор, репресії, жорстокі психопати дорвалися до влади і почали ґвалтувати народ... Може, так усе й відбувалося. Але у той момент у хлопчика, якщо він дійсно журналіст, а не ретранслятор, як інші у тому сраному натовпі, просто немає іншого виходу — тільки казати правду не дивлячись ні на що. Король голий — і все!
— Ну-ну...— Я відшукав пластиковий стаканчик, щоб і собі зробити кави.— Відчувається, що ви п’ятнадцять років пропрацювали в ТАРС, у вас такий, знаєте... залізобетонний погляд на речі. Тим паче з огляду на те, що за часів розквіту вашої кар’єри з правдою якраз відчувалися перебої, чи не так? Хоча навіть найцентральніша газета так і називалася — «Правда»...— Блошкін кивнув.— Але дозвольте вас спитати, звідки журналіст має знати, де саме правда, якщо п’ять інших думок це заперечують?
— От! — розплився Блошкін у щасливій посмішці.— Це й є журналістика, ти її зараз просто за крильце спіймав.
Клацнув електричний чайник, Блошкін відвернувся.
— Чорти б вас узяли з вашими розумуваннями! — вигукнув я.— Ви наче майстер кун-фу з мультика, а я черепашка-ніндзя: стирчу тут і слухаю всіляку маячню!
— Дивися, щоб з тебе знову не зробили лоха! — розреготався Блошкін.
Я взяв ключі, прихопив каву і пішов у свій закапелок працювати.
3
Після роботи я заїхав додому — нагодувати кота і ще раз переконатися, що Марини немає. Одразу після цього я стрибнув у стареньку маршрутку, що тряслася і гуркотіла, мов підбитий «юнкере», і поїхав у лікарню до Саші. Дзвонити наперед не став — хто-зна, може, він саме зараз спить. Головне — встигнути до закриття лікарні для відвідувачів, це зазвичай відбувається о восьмій. Як і належало справжньому відвідувачу, дорогою я купив на ятці три апельсини.
У лікарні на мене чекав сюрприз: вже на сходах я побачив Нестора, той поспіхом спускався мені назустріч.
— О, Даню! — вигукнув він, зрадівши.— Розвертай голоблі, його тут уже нема!
— А де ж він?
— Утік.
Ми вийшли з корпусу і закурили біля головного входу. Я дістав був телефон, щоб подзвонити, але Нестор мене зупинив:
— Не напружуйся. Я знаю, де він. Зараз поїдемо.
— І де ж він?
— У «Вегасі»,— посміхнувся Нестор.
З’явилася неприємна згадка: «пітбулі», пляшка шампанського, розбитий ніс, кров, лють, страх, біль... Я зморгнув усе це і впевнено вимовив:
— Він де завгодно, тільки не там.
— Там,— запевнив Нестор, дивлячись не на мене, а на симпатичну дівчину в білому халаті, котра перехопила його погляд і посміхнулася.
— Ех, шкода, треба їхати. Поїдеш з нами, красуне? — гукнув він дівчині з посмішкою: — Ми у «Вегас», буде весело!