Але дівча зі смішком утекло.
Невже він справді у «Вегасі», подумав я. Не може такого бути...
— Там уже норм,— відгукнувся Нестор, ніби читаючи мої думки.— Все порішали... їдьмо, машина за рогом.
За півгодини ми були у «Вегасі». Маю визнати — спочатку трохи моторошно було проходити повз тих самих «пітбулів», що не так уже давно намагалися відбити нам тельбухи. На вході один з них поставив мені на руку ультрафіолетове маркування, і коли я краєм ока подивився на нього, то побачив лише зосереджене обличчя молодого спортсмена. Воно не було зосереджене на якійсь думці, скоріш глибоко занурене в одноманітні клубні процедури: впустити, поставити маркер, скрутити, вдарити в обличчя... І раптом я осягнув, що ніхто з них мене вже не пам’ятає! Так, лише три місяці тому вони вбивали мене, і я, як міг, чинив спротив, але за цей час стільки всякого траплялося, стількох вони віддухопелили, що елементарно не могли мене впізнати!
Проте, коли ми дісталися столика Саші, де вже сиділи Арман і Толік-мєнт,— усе змінилося. Сашу вони пам’ятали. Вони його добре знали. Я зрозумів це по їхніх хижацьких поглядах, але жоден і не подумав нас зачіпати. Саша поновив торгівлю, і цього разу сувора птаха-адміністратор поводилася чемно, вочевидь, її взяли в долю. Вона навіть виділила йому VIP-місце в зручному кутку.
Потім я пив коньяк і віскі, тому все, що відбувалося далі тієї ночі, згадую уривками. Ми, головним чином, розмовляли. Саша утримувався від амфетаміну, але вправно збував його мажорам і п’яним дівкам, які то хвилями наринали на нас, то брали передих. Саша безупинно глушив віскар, і напивався на очах. Час від часу якісь хвойди, докучливі, наче серпневі мухи, намагалися підсісти за наш столик, навіть стрибали Саші на коліна, але він їх брутально відшивав. Якісь його приятелі-мажори, що я їх не знав, п’яні і вкрай нахабні, також пнулися до нас, але місць за столиком не було, і вони врешті-решт забрали товар і зникли.
Саша мав пригнічений і злий вигляд, настрій у нього був на нулі. Пам’ятаю, що він з якоюсь дивною посмішкою пропонував усім нам, навіть мені, барижити амфетаміном («ти ж любиш нюхати!»), потім умовляв Толіка возити звідкілясь товар («будеш у долі, ти ж мєнт»), але реакція товариства на ці пропозиції була загалом кволою. Всі розуміли, що він п’яний, розстроєний, тільки-но після хвороби, щойно втік із лікарні. Коли з якогось зовсім стороннього приводу Толік прохопився — мовляв, «вище голови не стрибнеш», Саша раптом розлютився і мало не накинувся на бідолаху з кулаками. «Ні,— кричав він.— Тільки так і треба стрибати! Тільки так! Тільки так!» Остаточно сп’янівши, він почав розповідати, що скоро полетить в Австралію, де у нього є багаті друзі, і оселиться там назавжди. Він просто-таки марив цією Австралією, повторював без кінця: «Австраліє, Австраліє...»
Я відчував, що на Сашу давить якась важелезна, мов гранітна плита, думка. Десь після третьої години ночі, коли Арман і Нестор дозволили захопити себе малолітнім хвойдам, потяглися за ними й загубилися в клубній чорноті, Толік напився і зник, а потік мажорів до нас майже припинився, Саша нарешті дозволив собі скуштувати трохи свого товару. Мені здалося, що з якоїсь причини він не хотів робити цього при всіх. Потім ми розговорилися начистоту. Він раптом дістав зі спортивної шкіряної сумочки грубі пакунки купюр — то були долари, євро, але більше всього гривневих двохсоток і п’ятисоток. Цих грошей вистачило б, щоб купити трикімнатну квартиру, а він вивалив їх на стіл у нічному клубі, наче фантики від цукерок.
— Скільки бабла, га? — розреготався мій дивний приятель.— І не лячно мені ходити з такими грошима, як думаєш?
— Ну ти ж ходиш,— резонно відповів я.
Гроші купою лежали на столі між їжею і посудом. Цінні кольорові папірці зайняли майже половину столу. У нас був кальян, і до нас саме тоді підійшов кальянщик — зморений хлоп з настороженим і злим обличчям, чимось схожий на голодуючу росомаху. Міняючи вугілля у кальяні, він не міг відвести очей від банкнот. Саша із задоволенням помітив цей погляд.
— Ви б краще сховали грошенята,— нарешті не витримав кальянщик.— Тут народ усякий...
— Отож і є! — вхопився Саша за його слова.— Людина діло каже... А ти думаєш, мені самому не страшно, що пограбують? — звернувся він до мене.
— Було б страшно, ти б баблом не світив,— зауважив я.
— Мабуть, чайові будуть щедрі,— обережно і улесливо посміхнувся кальянщик.
Він розпечатав мундштук і почав розкурювати. Саша зупинив на ньому нерухомий погляд і раптом кинув йому маленький прямокутничок з фольги. Той не зрозумів.
— Чайові,— пояснив Саша.
Коли до кальянщика дійшло, він помітно злякався. Я навіть здивувався тому, як він миттєво зблід.
— Це ж «Вегас», друже,— кинув Саша,— а ми барижим дур’ю! Засцяв? Що не так?
— Ні-ні, цього не треба...— обличчя хлопа скам’яніло.— Спробуйте кальян...
Після цього він миттєво втік, навіть не спитавши, чи не гірчить.
Ото так, думав я, ця курва вимуштрувала персонал, наче олов’яних солдатиків...
— А знаєш, чому мені не лячно? — вів далі Саша, видуваючи дим.— Чому мені на все накласти? Тому що це — не мої гроші! Моїх грошей тут нема! Колись були, а зараз я ще й винен...— Він невесело розреготався.— Займатися таким лайном, і не тільки не заробляти, а ще й бути боржником — уявляєш таке?
— Як це так? — поцікавився я.
— А так. Це акваріум, брате. Акваріум! Хижі риби метушаться, а ніяких інших не лишилося. Самі акули, піраньї та шаблезубі карасі. І ось хазяї щоранку насипають туди мале-е-сеньку жменьку корму, і риби-мутанти — я маю на увазі шаблезубих карасів — зжирають майже весь той корм. А внизу ж, як ми пам’ятаємо, є ще акули, голодні та злі! Їм жерти вже нічого, тому вони жеруть одна одну! А на самому дні — безліч піраній, маленьких, але дуже зажерливих, страшенно голодних і скажено лютих!
— І що ж вони їдять? — посміхнувся я.— Акул?
— Закон акваріума! — Саша випростався на стільці.— Зграя піраній має право зжерти акулу.
— А шаблезубого карася?
— Цього — ні. Хоча раз на десять років обов’язково трапляється.
Саша насадив на виделку шматочок давно охололого біфштекса і мляво пожував. Після лікарні він намагався змусити себе їсти, хоча апетиту в нього явно не було. Моя посмішка його, здається, розсердила. Він дожував, відсунув тарілку і нахилився ближче до мене, зробивши дивний жест указівним пальцем, що мав сигналізувати про серйозність наступної розмови. Я слухав уважно.
— Ти повинен написати цю статтю,— тихо, але вимогливо проказав він.— Іншого виходу немає.
— Звідки ти про це знаєш? — поцікавився я.
— Та облиш. Краще почуй мене. Він не зупиниться. Далі буде тільки гірше. Ми вже стоїмо на червоній лінії.
— Тобі треба негайно його позбутися!
— Усім треба його позбутися! — сказав він, уважно дивлячись мені в очі.— І в першу чергу тобі. Це треба зробити до виголошення судового вироку. Потім часу вже не буде.
Вирок
1
ахарченко нервував. Він щохвилини підкликав до себе Світлицьку і про щось її питав. Та підходила до ґрат, терпляче відповідала і поверталася на місце. Геннадій Семенович Туз, адвокат родини Штос, діловито тасував папери. Мініатюрна прокурорша сиділа сумирно, як людина, якій наказали саме так і сидіти. У прокурорському мундирі вона виглядала манекеном, вбраним у гусарський карнавальний костюм. Суддів ще не було. Молодший Штос, племінник, підсів до Туза, вони зашепотілись.
Нас брав сумнів: навряд чи судді зважаться виправдати Захарченка, втім, ніхто й не відкидав такого варіанта. З роздруківки телефонних дзвінків, що її Світлицька запросила у мобільного оператора, виходило, що в момент, коли Наталії Штос зробили смертельну ін’єкцію, Захарченко дійсно розмовляв зі своєю дівчиною. На минулому засіданні були оприлюднені висновки другої медичної експертизи — там стверджувалося, що доза опіату (і це дійсно був героїн), яка призвела до загибелі дівчини, не була напевне смертельною. Наркоман зі стажем після такої дози, скоріш за все, мав би вижити. Запрошений медичний експерт також доповів, що героїн був не чистий, а з невстановленими домішками. У підсумку можна було констатувати: точності від співробітників експертно-криміналістичного центру годі й чекати.