Разом з тим одна з учасниць вечірки під час допиту згадала, що чула біля басейну дивну розмову між Захарченком і Луговим. Захарченко начебто зневажливо відгукувався про «цю мажорку», а Луговий відповідав щось схоже на «багаті теж плачуть».
Того дня засідання було призначене не на ранок, а на третю опівдні. Як і віщував Блошкін, почалися дощі. Вже зранку погода була квасна, а пообіді остаточно зіпсувалася. За вікном вирувала справжня буря, мигтіли блискавки. Раптом так швидко засутеніло, що секретар розпорядився ввімкнути у залі повне світло. Минуло майже півгодини, а суддів усе не було.
У першому ряду сиділа вже вкотре викликана до суду Соня Купер. Цього разу ми з нею навіть словом не перекинулися перед засіданням, навіть не подивилися одне на одного, наче були не знайомі. Її обличчя скидалося на не змиту косметичну маску, на ньому читалася загнана глибоко у середину тривога. Можливо, вплинула погода, але цього разу Соня була вдягнена аж надто просто: джинси, кросівки, тепла кофтинка з каптуром — наче вона не в суд збиралася, а на вилазку за місто. Чи не ховався за цією скромністю острах, що її прямо у залі суду візьмуть під варту і повезуть до СІЗО в тій самій сталінських часів таратайці? Таке траплялося, й не раз... Її напруга відчувалась і в тому, що Соня жодного разу не дістала з сумочки айфон — просто сиділа мовчки, не рухаючись, ніби намагалась мімікрувати під тутешній ландшафт, щоб пара крилатих хижаків — сивий і чорнявий — проминули її у пошуках здобичі.
Секретар раптом заполошено скочив:
— Встати, суд іде!
Цього разу суддівська колегія впливла в зал з бічних дверей у незвичному порядку. Спочатку, озираючись, з’явилися й посідали з краю обидві жінки, причому я помітив, що одна з тих жінок — зовсім не та, що була раніш! Я довго в неї вдивлявся, поки не переконався, що помилки немає. Це була зовсім інша особа! Що за чортівня? На якій підставі, нікому нічого не пояснюючи, наприкінці процесу замінили члена суддівської колегії?
Коли стало зрозуміло, що це не судді, публіка швидко посідала на місця і повернулася до своїх розмов.
Я торкнув за плече Оксану з «1+1»:
— Ти бачила?
Вона, як завжди, втупилася у телефон з якоюсь черговою грою, тому її обличчя виглядало дуже серйозним. Оксана взагалі все робила з дуже серйозним обличчям, навіть коли жувала. Цікаво, сексом вона теж займається із такою зосередженістю?
— Що? — спитала вона, не відриваючись від дисплея.
— Вони замінили члена суддівської колегії. Жінку.
Оксана видала непевний горловий звук.
— Та ти хоч подивися!
Вона неохоче відірвалася, кинула погляд на суддівські місця і за мить повернулася до гри. Майже хвилину я чекав хоч якоїсь реакції, але не діждався.
— Тобі що, нецікаво?
— Дань, відв’янь!
«Відв’янь» — ось тобі й вся відповідь. Ну і справи! Вони на ходу змінили склад суду — а ніхто й не пікнув! Що ще їм під силу? До якої межі дійде їхнє єзуїтство?
Вдивляючись у нову жінку, я згадав, що минуло вже більше року з того часу, як розпочався цей суд, а обидва члени колегії жіночої статі не вимовили ані слова! Наче їх тут і не було. Тож навіщо вони взагалі потрібні? У чому їх функція? Хто вони такі?
Я уважніше придивився до новенької. Ту, стару, я зовсім не пам’ятав, але точно знав, що ця — не та. Це була жінка того безнадійного віку, коли діти вже роз’їхалися, а онуків ще нема, і якби не надія на гіпотетичну появу отих онуків, то і подальше життя втратило б будь-який сенс. Вона мала вигляд як завуч середньої школи, можливо, ним і була,— але це було невідомо, бо ніхто ж навіть не намагався запрезентувати її нам. Жовтаве лице, незграбно підмальовані очі, фігура, назавжди спотворена рутинною сидячою працею, якій ця жінка віддала найкращі роки свого життя. Та й тут, у суді, її обов’язок полягав у тому, щоб відсиджувати час...
Минув ще деякий час, і до залу прокрався сумний чоловічок. Він непомітно прилаштувався біля жінок з колегії. А ще хвилин за десять нарешті з’явилися судді. Зал притих.
— Встати, суд іде! — повторно каркнув секретар.
Після нетривалого вдивляння у якісь папери сивий почав засідання зі звичайної інспекції — хто з преси є у залі. Схоже, демонстрація контролю над ситуацією тішила його. Чорнявий тримався відсторонено.
— Купер Софіє Павлівно! — нарешті звернувся сивий до Соні, яка вже вийшла до призначеної для свідків трибунки.— Оскільки вашу особистість вже неодноразово встановлено судом, я відразу нагадаю вам ваші права.
Він відтарабанив відповідні формули і попередження і завершив питанням:
— Вам зрозумілі ваші права, свідок?
— Так, ваша честь.
— Чи клянетеся ви говорити правду і тільки правду?
— Клянуся, ваша честь.
— Отже, Софіє Павлівно, з вашого дозволу, ми не будемо зволікати, а відразу перейдемо до головного. У суду до вас одне питання, яке й є головним. Під час судового розгляду нам вдалося з’ясувати, що у ніч, коли загинула Наталія Штос, у кімнаті, крім потерпілої, перебувало ще п’ять осіб. Хтось із цих п’яти і зробив ту саму смертельну ін’єкцію потерпілій. Я зараз перерахую цих людей, а ви, Софіє Павлівно, поправте мене, якщо я когось пропущу.— Сивий почав загинати пальці.— По-перше, це ви — Купер Софія, потім підсудний Захарченко Руслан, підозрюваний Луговий Денис, дехто Яна, особу якої суду поки що не вдалося встановити, і наостанок — дехто Саша, особу якого суду теж поки що не вдається встановити. Підсудний Захарченко стверджує, що ви були з цим Сашею у досить близьких стосунках, і, за інформацією журналістського розслідування, продовжуєте підтримувати з ним зв’язок. Тому я пропоную вам, свідок, пам’ятаючи про те, що ви під присягою і попереджені про кримінальну відповідальність щодо неправдивих свідчень, розповісти нам відверто, хто такий цей Саша і де він зараз перебуває.
Біля дверей залу раптом виникла якась метушня. Я придивився, але побачив лише сутулу спину співробітника «Грифона». Одночасно на обличчі Соні відбилася складна суміш почуттів — шок і полегшення.
— Свідок Купер...— знову почав сивий.
— Та ось же він! — вимовила Соня з величезним подивом.
Поміж «грифонами» промайнула руда голова, і у мене очі полізли на лоба: в зал своєю кошачою ходою, киваючи на всі боки — майже, як у «Вегасі», ступив не хто інший, як Саша. Він виглядав енергійним і, здається, був зараз абсолютно тверезий. Одяг — суто офіційний: добротний костюм кольору маренго з синьою краваткою сидів на ньому, як влитий.
— Заради Бога, вибачте за вторгнення! — заговорив Саша ще на ходу, звертаючись до здивованих суддів. Наступної миті він опинився у центрі залу.— Мене повідомили, що тут моя дівчина, і я відразу поспішив сюди!.. Я знаю, що ведеться судове дослідження обставин загибелі моєї доброї подруги Наталії Штос, котру я дуже любив і поважав як неординарну, чесну і світлу людину! І оскільки мені лише зараз випала така можливість, я хочу ще раз висловити свої співчуття її родичам, близьким і друзям...— Він повернувся до Штоса-молодшого.— Я співчуваю вашій утраті, пане Володимире. Ви втратили рідну людину, а ми — справжнього друга.
Його голос звучав впевнено і дзвінко. Я не бачив облич присутньої в залі рідні Штос — вони сиділи спереду мене, але, здається, Сашин прикид і те, як впевнено він тримався, подіяло і на племінника, і на його тітку. Вони інстинктивно сприйняли його за людину їхнього кола. У перші секунди суддівська колегія також піддалася дії Сашиної харизми, але морок швидко зійшов.
— Молодий чоловіче! — голосно звернувся сивий до Саші.— Хочу вас поінформувати, що ви зараз не на побаченні, а в суді! Ваша дівчина, якщо ви маєте на увазі Софію Купер, свідчить у справі про вбивство! Існує процедура, що її повинен дотримуватися кожен! В даний момент іде допит свідка, тому...