Чорнявий тим часом встромив у Сашу зацікавлений погляд.
— Тож ви й є той самий Саша? — раптом перебив він сивого колегу. Той подивився на нього з осудом, але ніяк не відреагував.
— Це я, так,— підтвердив Саша з охотою.— Той самий.
— Я вам дзвонив! — раптом вигукнув фальцетом сумний чоловічок.
У сивого здали нерви:
— Та скільки ж можна, га? Є ж процедура, кінець кінцем! Вийдіть, будь ласка! Ми вас викличемо!
Чорнявий ледь помітно торкнувся мантії сивого, потім непевно ворухнув указівним пальцем,— і Саша залишився на місці. Чорнявий перехопив ініціативу, звернувшись до адвоката підсудного:
— У захисту є питання до свідка Купер?
Світлицька з готовністю піднялася:
— До свідка Купер у захисту немає питань. Якщо можна, захист хотів би вислухати свідка на ймення Олександр. Ми аж надто довго його шукали і, якщо він з’явився добровільно, треба використати таку можливість.
«Свідка Олександра» прагнув вислухати весь зал. У сторони звинувачення також не знайшлося питань до Соні, і її відпустили на місце.
— Ситуація нерядова,— зітхнув сивий, знімаючи спітнілі окуляри.— Є пропозиція викликати цю молоду людину в якості свідка...
Одразу втрутився чорнявий:
— Суд, порадившись на місці, постановив викликати свідка на ймення Олександр, котрий щойно прибув до залу суду... Є у вас з собою документи?
— Захопив! — вигукнув Саша майже радісно.— Наче відчував, що знадобляться! Ось!..
Він зробив рвучкий крок і простягнув свій паспорт секретарю. Той з цікавістю заглянув був у книжечку в добротній шкіряній обкладинці, але, впіймавши лютий погляд наїжаченого сивого, миттєво передав паспорт суддям.
— Шановний, підійдіть поки що до трибуни,— запросив чорнявий, одночасно відкриваючи його паспорт.
Саша слухняно підійшов. Судді роздивлялися документ і пошепки про щось сперечалися. Нарешті обидва — сивий і чорнявий — дійшли згоди, і після вступного «білю про права», який скоромовкою зачитав сивий, перейшли до справи.
Допит почав сивий.
— Назвіть, будь ласка, своє повне ім’я і рік народження.
— Тимофєєв Олександр Євгенович, одна тисяча дев’ятсот дев’яносто другого року народження.
— А ви, часом, не син Євгена Тимофєєва, адвоката? — поцікавився чорнявий.
— Він самий,— лаконічно відповів Саша.
Чорнявий похмуро зітхнув:
— Я співчуваю вашій втраті. Я знав вашого батька, коли він ще практикував... Він був дуже досвідченим юристом, шкода, що так вийшло...— Він повернувся до сивого: — Пам’ятаєш Тимофєєва?
— Того, що в машині підірвали? — уточнив суддя.
Чорнявий коротко кивнув. Помовчали.
Після цього сивий знову почепив окуляри і почав так уважно роздивлятися Сашу, наче бачив уперше. Той перехопив його погляд і раптом промовив:
— Той, хто вбив мого батька, й досі на свободі. Але я впевнений, що правосуддя наздожене цю твар.
— Майже два роки минуло,— зауважив сивий.
— Півтора,— уточнив Саша.
Знову виникла незручна пауза. Нарешті сивий спитав:
— Чим займаєтеся, Олександре? Вчитеся чи працюєте?
— Навчаюсь в юридичній академії, на другому курсі,— відповів Саша.— Зараз в академічній відпустці. Батько завжди хотів, щоб я працював у прокуратурі, але, здається, я ніколи не буду працювати в якихось силових органах. Я впевнений у цьому.
— Тобто фактично зараз ви не вчитеся і не працюєте?
— Я вчусь, просто взяв академвідпустку. З особистих обставин.
— І як же ви живете?
— Продаю готові сайти. Розробляємо під замовника і продаємо.
— Ви програміст? — недовірливо спитав сивий.
— Так-так, розробляємо і продаємо...— повторив Саша якось непевно.
Сивий подивився на чорнявого, і той промовив офіційним тоном:
— Подивіться, будь ласка, на підсудного і скажіть, чи знайома вам ця людина?
Саша кинув оком на Захарченка у клітці і навіть кивнув йому, як старому знайомцю. Почувши, що розмова йде про нього, той заметушився, швидко скочив, зустрівся з Сашею поглядами, але відповісти на вітання не встиг.
— Так, я його знаю,— відповів Саша.
— Чи є у вас причини його обмовляти?
— Немає таких причин.
— Ви добре знаєте підсудного?
— Я бачив його лише раз у житті.
— Коли? — включився сивий з непідробним азартом.
— Того дня, коли загинула Наташа. На вечірці. Він прийшов з Денисом Луговим.
— Ви і Лугового знаєте? — спитав чорнявий.
— Так, ми знайомі.
Сивий покрутив у руках окуляри. Чорнявий з якимсь хворобливим звуком прочистив горлянку і продовжив допит:
— Отже, скажіть, шановний, як давно ви знаєте потерпілу Штос Наталію Володимирівну?
— З осені,— відповів Саша.— Ми були знайомі з осені 20... року. Познайомилися в нічному клубі «Вегас». Їхня компанія підсіла до нашого столика, а може, то наша компанія підсіла до їхнього,— я вже, якщо чесно, й не пам’ятаю.
— Ви часто бачилися з потерпілою?
— Так, ми спілкувалися, поступово подружилися. Вона була цікава, вельми розумна, компанійська дівчина... Кілька разів запрошувала мене на вечірки...
— І часто відбувалися подібні вечірки?
— Ні. Особисто я відвідував їх тричі. Потім Наташа поїхала до Нью-Йорка, виникла тривала перерва у нашому спілкуванні — кілька місяців...
— Чи вживалися на цих вечірках наркотики? — суворо спитав сивий.
— Що було, то було,— визнав Саша.— Але, наскільки мені відомо, Наташа ставилася до цього прохолодно. Це оточення її провокувало, і, думаю, якби не ті людці, що крутилися біля неї,— дріб’язкові, хитрі, підлі, все могло піти зовсім інакше... У Наташі ж завжди були гроші, великі гроші! Вона, здається, навіть не вповні розуміла, які це гроші... Вона любила робити широкі жести... Я не хочу нікого образити, у неї, звичайно, було багато справжніх друзів, але були й такі, що наче п’явки присмокталися до її гаманця... До того ж, вона сама заохочувала всіляких фріків, їй подобалося, коли її розважали, любила, щоб усім навколо було весело... Натурально, всі ці блазні, котрими вона себе оточила, були охочі до випивки і наркотиків. Саме вони її й заохочували.
— Про кого конкретно ви зараз говорите? — підозріло спитав сивий.
— Я їхніх імен не запам’ятовував,— з презирством кинув Саша.— Та в них і не було, здається, імен — самі прізвиська, як у псів. Але зараз я маю на увазі Лугового і його посіпак.
— Хто забезпечував ці вечірки наркотиками? — спитав чорнявий.
— Луговий, я ж кажу,— незворушно відповів Саша.— Наскільки мені відомо.
— Звідки вам це відомо?
Певний час Саша міркував.
— Усі це знали,— нарешті проказав він.— Усі купляли у нього траву...
— І ви також?
Саша знову деякий час мовчав.
— Я — ні,— вимовив він після паузи.
Сивий з чорнявим перезирнулися.
— Але підсудний Захарченко, натомість, стверджує, що саме ви постачали наркотики потерпілій,— закинув чорнявий.
Саша дуже природно зробив здивований вигляд і раптом звернувся не до суддів, а до Захарченка:
— Що? Я? Навіщо ти мене обмовляєш? Я, між іншим, прийшов сюди, щоб розповісти всю правду!
— Та мені ж Луговий казав! — раптом відступився Захарченко, ніби виправдовуючись. Зараз він був остаточно збитим з пантелику.
— Знову починаємо балаган! — розсердився сивий.— Та що ж це таке? Давайте вже по суті! Свідок Тимофєєв, розкажіть, будь ласка, не пропускаючи жодної, навіть найдрібнішої деталі, про те, що відбувалося 14 квітня 20... року! Починаючи з моменту, як ви щойно приїхали на вечірку до потерпілої!
Зал уважно дослухався. Оксана вже не грала і не жувала, а тримала в повній бойовій готовності ручку з блокнотом. Працювали диктофони. Всі нашорошили вуха.