Потім я подзвонив у ньюзрум і почав диктувати. Новина полягала у тому, що під час чергового засідання суду з’явився новий свідок, такий собі Олександр Тимофєєв, якого раніш розшукували за підозрою у торгівлі наркотиками. Цей новий свідок впевнено заявив про невинність Захарченка, завдяки чому адвокат звинувачуваного висунула вимогу звільнити свого клієнта безпосередньо у залі суду.
Між тим, Саша мчав мене кудись вечірнім Харковом, ніяк не реагуючи на те, що я повідомляв черговому редактору.
— «„Луговий на моїх очах зробив ін’єкцію Наталії Штос“,— заявив Олександр Тимофєєв»,— диктував я.
Саша трохи додав газу.
— «Він також розповів, що Луговий зробив укол героїну і йому».
Саша вдивлявся в сутінки. Ми йшли на обгін.
— Записав? — спитав я колегу.
— Так. Ти коли будеш?
— Скоро,— я відключився і подивився на Сашу.— Вітаю, ти потрапив у новини! Що відчуваєш?
— Нічого,— відповів він, і мені здалося, що те «нічого» стосувалося його відчуттів не тільки тут і зараз.
Дощ заливав лобове скло. Саша включив двірники.
— Візьми у бардачку,— дозволив він. Не запропонував, не спитав, а дозволив. Я посміхнувся.
Тільки скінчивши процедуру, я нарешті спитав, куди ми їдемо. Саша знову не відповів — і надалі дивився просто перед собою. І раптом у мене з’явилось абсолютно чітке розуміння, що він — не в собі. Щось аж надто важке і брудне дуже давно накопичувалося у ньому, не вихлюпуючись назовні, і зараз створило щось подібне до щільного шару намулу на дні озера. На його блідому обличчі мигтіли полоси і бліки світла від ліхтарів і фар автівок, що летіли назустріч, а його очі безвідривно слідкували за дорогою.
— Я іноді думаю, що вже помер,— раптом вимовив Саша, не змінивши виразу обличчя.— Якщо живі бачать сни, то, може, мертві так само? Як ти вважаєш, у мертвих є сновидіння? Що, як вони бачать себе у них живими? І ми, такі, як є зараз, просто снимося нам же, тільки мертвим?
Я замислився.
— Тоді це один і той самий сон на двох,— нарешті заперечив я.— Так не буває.
— А може, тебе взагалі нема,— припустив Саша, дивлячись, як і досі, на мокрий чорний асфальт попереду.— Може, ти не існуєш. І взагалі ти — тільки мій сон.
— А чому не навпаки?
— Тому що я дивлюся із себе. Я приречений до цього так само, як і ти, але щодо тебе у мене немає ніякої впевненості. І ця неможливість — хоч іноді стати кимось іншим, піти, так би мовити, «у відпустку» від свого буття, щоб трохи відпочити,— мене вбиває. Й тебе може вбити.
Я не знайшов, що відповісти, тому далі ми їхали мовчки.
Остання новина
1
а склом пролітали придорожні кав’ярні, крони сосен тяглися до приземкуватого слобожанського неба із загадковим, лише їм відомим благанням. Підморгуючи дальнім світлом, гримотіли назустріч важезні фури. Ми проминули величезні заляпані літери «ХАРКІВ» на засміченому узбіччі. Саша не збавляв швидкість.
Справжня стюардеса посміхається до кінця. Якщо доля судила вам мчати вночі кудись за місто разом з наркодилером, який тільки-но дав свідчення в суді (де, до речі, пообіцяв не залишати межі згаданого міста), і при цьому ви й гадки не маєте про пункт призначення, то можу дати єдину пораду: не сіпайтесь, не хвилюйтесь. Нервозність узагалі не красить людину, лише псує красу моменту. Можливо, на мене діяв спожитий амфетамін, а може й ейфорія від несподіванок цього карколомного судового процесу відігравала свою роль,— однак я не відчував жодної ознаки параної. Навпаки — зараз я міг би впоратися голими руками навіть із дужою й оскаженілою людиною.
Ми з’їхали з траси і ще кілька кілометрів котилися, підстрибуючи на вибоїнах розбитої дороги, що наче зазнала потужного ворожого бомбардування. Потім знову звернули і рушили вздовж лісосмуги. З одного боку простягався епічний український степ, з іншого — гущавина дерев і кущів. Нарешті вдалині замаячив двоповерховий рублений будиночок, схожий віддаля на сауну при якомусь пансіонаті. З огляду на місце розташування, це міг би бути бар-нічліжка для водіїв-далекобійників. Вивіска з вигорівшою підсвіткою повідомляла, що у закладу є назва — «Пиво&Вобла».
Саме побачивши її, я відчув перший поштовх тривоги.
Ми припаркувалися на абсолютно порожній стоянці, де, крім нашої «Тойоти», видніла лише одна-єдина — але яка! — автівка: чорний «Порше Панамера». Я вийшов з машини і деякий час дивився на це хиже створіння. Саша перехопив мій погляд.
— Що, очко грає? — насмішкувато поцікавився він.
— Та хєр там,— огризнувся я.
— Ну, тоді ходімо!
Ми перетнули стоянку і піднялися на ґанок. Саша потягнув на себе важкі двері з дубових плах, і я увійшов слідом.
Усередині «Пиво&Вобла» мала вигляд звичайної придорожньої забігайлівки — з музичним автоматом, барною стійкою, яка скидалася на блокпост, і кислим присмаком полоненого повітря. Однак столи й стільці тут були добротними, суцільної деревини, зробленими на совість — не якийсь там пластиковий мотлох. З музичного автомата лунала спокійна, тужлива, невиразно знайома мелодія. Освітлення було тьмяне, але здавалося, що саме так і задумано. Просторий зал з першого погляду здався мені абсолютно пустим. Я заглянув за стійку — там теж нікого не було, лише підморгували вишиковані на полицях пляшки горілок, вин і коньяків з вульгарно строкатими етикетками.
— Наливайте самі! — донісся звідкись неприємно знайомий голос, який не можна було сплутати з жодним іншим.— Є «Дубовий»! — додав він з такою інтонацією, наче якщо у наявності той «Дубовий», то нічого іншого в житті тобі вже й не знадобиться.
Утім, голос звучав нейтрально, навіть доброзичливо.
Навіщо він привіз мене сюди, до нього? — нарешті схаменувся я. Проте метушитися було пізно. Справжня стюардеса посміхається до кінця. Саша зайшов за стійку, взяв з таці нещодавно вимитий літровий пивний кухоль, поставив, ворухнув кран,— і, здіймаючи піну, звідти ринув густий карамельний струмінь.
— Тут найкраще пиво в Україні,— знову гукнув звідкілясь Кіндсфатер, який немовби взяв на себе обов’язок коментувати все, що відбувається.
— Що є, то є,— підтвердив Саша, підсуваючи повний кухоль до мене і наливаючи собі.
Він почекав, поки пиво підніметься по вінця, і, не відходячи від стійки, зробив міцний ковток, крекнув, підхопив з картонного ящичка сушену воблу і пішов на голос. Я рушив за ним. Зробив на ходу ковток і відчув, що пиво й справді гарне, з насиченим смаком, просто вище усіляких похвал.
Кіндсфатер обрав місце у притаманній йому манері — у самому віддаленому й темному кутку просторої зали. Звідти відкривався повний огляд, хоча оглядати, крім нас, зараз було абсолютно нічого. На столі перед ним стояли чотири літрові кухлі — три порожні та один майже повний. І обов’язкові рибні тельбухи та луска по всій поверхні столу. Цього добра було так багато, що здавалося, ніби якийсь лютий собака розшматував тут невеличку риболовецьку шхуну, що поверталася після вдалого лову.
На спинці стільця висіла добротна шкірянка, а на стільці тронував сам Кіндсфатер в одній футболці. Останнього разу, коли я його бачив, він був ретельно виголений, а зараз, навпаки, заріс неохайною рудою щетиною. На голові у нього красувалася синя кепка-блайзер з написом «USA» — з тих, що вийшли з моди ще в дев’яності.
Ми присіли на вільні стільці навпроти. Деякий час Кіндсфатер просто дивився на нас своїми моторошними чорними очима, дивився і нічого не казав, і в тих очах, як на мене, в той момент не було нічого людського. Не відразу, але я все ж зрозумів, що справа не в тих трьох кухлях — зараз він перебуває в тій позамежній і не кожному знайомій стадії алкогольного і наркотичного сп’яніння, коли людина рухається швидко, розмовляє чітко, діє блискавично, але при цьому не усвідомлює, що робить. Саме в такому стані російський майор Євсюков розстрілював людей у супермаркеті з табельного «макара».