Після демобілізації Скороход швидко опанував протез, але все одно пересувався з допомогою елегантної палиці. Ця палиця була особистим подарунком — її зробив якийсь відомий майстер спеціально для нього. Вона мала красиву масивну ручку у формі злющої собачої голови і, скоріш за все, Скороход не розлучався з нею не стільки з медичних, скільки з естетичних міркувань. Можливо, також, палиця була ще одним засобом щодня нагадувати Красномайську про жертву, яку Олег Миколайович приніс за всіх жителів містечка в далекій країні з жахливим кліматом, яку не всі тутешні могли показати на мапі, на нікому не потрібній імперській війні з пасіонарними і злющими афганцями. Навіть старші, що не поважали ані військо, ані чужі жертви, ані будь-які країни з їхніми амбіціями, включаючи власну,— навіть вони поважали Скорохода за його спокійну готовність у будь-яку секунду убити незнайому або навіть і знайому людину.
Скороход рухався неквапом і трохи кумедно — при кожному кроці ніби на мить зависаючи ступнею над асфальтом. За це він і отримав від місцевих комбайнерів своє трохи глумливе прізвисько. Однак жоден з них не ризикнув би назвати Олега Миколайовича Скороходом в очі — зверталися до нього завжди з великою повагою. Каліцтво каліцтвом, а удар у нього був пудовий, а погляд водянистих очей свідчив, що ця людина припинила вбивати інших вимушено і навіть з неохотою, бо певний час і на певній території держава заохочувала вбивство, але обставини чомусь змінилися, і за це нині настає кримінальна відповідальність.
На початку вісімдесятих юного Олежку виряджали до армії всім містечком. Назад він повернувся мучеником, героєм, і навіть без ноги і вищої освіти його одразу ж улаштували фізруком у школу. Райрада виділила Скороходу житло, кожного дня йому носили молоко з ранкового удою, а кур’єр з птахофабрики рівно о сьомій доставляв курку на день і два десятки яєць. Коли сусіди різали свиню, Олегу Миколайовичу обов’язково виділялися найліпші шматки вирізки і чималеньке кільце кров’янки. Красномайськ поважав Скорохода за його подвиг, за сталевий характер, за численні братолюбні вбивства, скоєні ним в Афганістані.
Олег Миколайович називав свої уроки не «фізкультурою», а «офепе». Я тільки з часом розшифрував, що за цим чудернацьким словом ховається зрусифікована «загальнофізична підготовка». Скороход змушував нас багато бігати, підтягуватися, лазити по канатах, долати смугу перешкод, але й у футбол давав пограти досхочу. Якщо ми загравалися і пропускали дзвоник, він ніколи не робив нам зауважень, не нагадував, що його урок скінчився, і треба йти на наступний. Його такі речі не хвилювали. Він щиро вважав, що нічого важливішого за «офепе» нема, і хай діти краще грають у футбол, чим скніють за старезними партами.
Після фізкультури у розкладі часто стояла фізика, тому конфлікт Олега Миколайовича з моєю бабусею, яка вважала, що уроку, важливішого за фізику, не існує в природі, мав перманентний характер. Через наші запізнення обидва постійно сперечалися, бабуся навіть виходила на поле під час перерви і мало не силоміць заганяла нас у кабінет фізики.
По вівторках, четвергах і суботах Скороход вечорами вів при школі секцію боксу. Він брав за це гроші і, з огляду на моє тодішнє дитяче безгрошів’я, заняття ці коштували дорого. Це зараз я розумію, що та платня була мізерною у порівнянні з життєвою цінністю отриманих там навичок. Бабуся навідріз відмовилася давати мені гроші на тренування у ненависного ворога, де її онука ще й будуть лупцювати по макітрі. На моє щастя, з Москви саме тоді ненадовго повернулася мама. Вона одразу ж схвалила моє прагнення займатися боксом і по секрету від бабусі дала мені грошей аж на півроку тренувань. За цей час Скороход встиг переконатися, що я справляюся, і перевів мене у старшу групу, що тренувалася безкоштовно.
Я відвідував секцію майже півтора року, і за цей час зміцнішав і навчився легко і без найменшої рефлексії бити людину кулаком в обличчя. Після трьох місяців тренувань я зустрів у шкільному коридорі Матюка, котрий перед цим на деякий час зник, і у відповідь на його «Гоші дай» обробив так, що той ледве спромігся втекти, залишаючи на лінолеумі кривавий слід. Перелякані друзі лякали мене жорстокою помстою старших, але я вже нічого не боявся. Як не дивно, жодних наслідків ця ситуація не мала. А незабаром Матюк взагалі зник з Красномайська, пізніше комбайнери казали, що його засудили десь у Ростові за крадіжки велосипедів.
Аура кримінального жахіття, яку старші створили над Красномайськом, була фікцією. Їхній кишеньковий пес Матюк виявився не скаженим пітбулем, а дворняжкою, що скавчить і тікає від доброго копняка. Так, своїми спонтанними вогнищами старші декларували відсутність будь-якої вартості у всього сущого, але не розуміли того, що й самі є жертвами власної філософської концепції, бо не являють собою нічого реального.
Тож старші також виявилися фікцією. Їхні мотоцикли були іграшковими, і як би паскудно не смердів чадний газ із вихлопних труб тих мотоциклів, він не міг зашкодити монаху-воїну, який достеменно пізнав природу речей.
3
Я більш-менш прийшов до тями і почав сприймати реальність лише тоді, коли мене дістали з багажника і кинули на вогку землю, наче мішок з картоплею. Лісове повітря збадьорило мене, але разом із запахами мокрої хвої та опаду прийшов лютий біль у моєму бідному пошарпаному черепку. Вгорі повільно колихалися верхів’я сосен. Добре вмирати у хвойному лісі після дощу!
— Треба було дядю слухати,— з’явилося наді мною лице Кіндсфатера.— Я ж чоловік незлий, коли незлий.
Мої руки і ноги були чимось міцно зв’язані. Я роззирнувся: пісок, сосни, угорі майже повний місяць, звивиста колія із нізвідки в нікуди, якою ми приїхали, чорна Сашина «Тойота». Наступної хвилини підійшов Саша зі штиковою лопатою і всадив її в ґрунт поруч із моїм обличчям.
— Копай! — наказав йому Біс.— Он там, далі!
— Хай сам копає,— відгукнувся Саша.— В мене руки не звідти виросли.
Біс уважно на нього подивився.
— А навіщо ми його сюди везли? — спробував виправдатися той.— Могли б і там грохнути. Поки живий, хай копає.
Біс поміркував і, певно, виявив логіку у Сашиних словах, тому схилився наді мною і перерізав мотузки на руках і ногах. Я розім’яв зап’ястки, що встигли затерпнути, і обережно почав підніматися. Аж раптом новий дужий удар у голову звалив мене з ніг.
— Не так швидко, пресо! — вимовив Біс, наставляючи на мене ствол.— Піднімешся, як дозволять. От тепер вставай...
Я обережно піднявся. З розбитої брови текло, на руках та одязі — засохлі кров і багнюка. Саша тим часом витягав з багажника скривавлену поліетиленову плівку, на якій я, мабуть, досі лежав.
— Повимазував тут скрізь...— буркотів він під ніс.
Зараз складно точно визначити той момент, коли мій мозок, м’язи, нервова і гормональна системи — себто, все моє єство,— перемкнулись на режим виживання. Під час одного з наших загулів хтось із товариства Саші — чи Нестор, чи Толік — нудно втовкмачував мені, що люди часто підсвідомо прагнуть загибелі, в психоаналізі це називається танатос, тобто воля до смерті. Вона виявляється навіть у наших буденних звичках. У тому, наприклад, що ми нехтуємо ранком фізичними вправами, палимо, п’ємо чортзна-що, погано харчуємося, живемо в токсичних містах замість того, щоб комфортно розташуватися десь у селі, паруємося із сумнівними шматами без презервативів і нюхаємо фен в конячих дозах. На кожній пачці цигарок здоровенними літерами написано: «ЦЕ ТЕБЕ ВБ’Є!», а ми все одно продовжуємо палити,— що ж це, як не танатос?
Проте в літературі й кіно закріпилася думка, що перед лицем загибелі людину охоплює нестримна жага життя. Тоді вона робиться здатною на надлюдські зусилля і мобілізує всі ресурси, аби врятуватися. Не знаю, правда це чи ні. Можу казати лише про те, що у той жахливий момент відчував я сам.
Які там надлюдські зусилля! Після кількох потужних ударів по голові моя воля була майже паралізована, я ледве рухався і навіть не думав про те, як сильно хочу жити. Всі мої прагнення зводилися до одного — щоб мене більше не били важкими предметами по голові. Коли люті чеченські бородані відрізали на камеру голови молоденьким переляканим російським солдатикам, ті покірно підставляли горло. Героїзм у відчайдушних обставинах — скоріше виняток, ніж правило, хоча все це, звичайно, суто індивідуально.