Мене підігнали, і я поплентався в глиб лісу. Попереду йшов Саша з лопатою, позаду — Біс з пістолетом. Якось не дуже вдало складався вечір. Невже вони це серйозно, думав я. Невже це дійсно відбувається зі мною? Невже зараз доведеться померти? Може, це якийсь дурний жарт?
Лісове повітря трохи розвіяло мій морок, і я заговорив, звертаючись до Кіндсфатера:
— Слухай, навіщо тобі брати гріх на душу?
У такій ситуації природно звертатися на «ти». Смерть зближує навіть більше, ніж секс: він планував мене вбити — і це зробило нас майже друзями.
— А, благай,— зрадів Біс.— Я це люблю.
— А ти, Сашо, насправді мені друг,— переключився я на Сашу.— І людина хороша...
— Я тебе попереджав щодо нього, преса! — відгукнувся Біс, наче радіючи від того, що його слова справдилися.— Який там він тобі друг!
— Я тобі не друг,— відповів Саша, навіть не подивившись на мене.
Мокрий суглинок налипав на підошви, кросівки швидко зробилися важкими, як гирі. Місцевість тут була пагорбкувата, ми то піднімалися, то знову спускалися між стовбурами дерев.
— Слухай, Оресте Сергійовичу! — знову звернувся я до Біса.— Навіщо тобі мене валити? Я все зрозумів, мені все стало ясно. Я напишу те, що треба! Тобі ж потрібна стаття? Знімуть Гаврилюка, ти посядеш його місце!
Він трохи загаявся з відповіддю, і я подумав, що моє звернення якось подіяло. Може, він намагається мене залякати, щоб я остаточно став слухняний? Заставить вирити могилу, а потім все ж таки відпустить?
— Пізно, преса,— відгукнувся Біс незлостиво.— Ми зараз у такій ситуації, що треба вже щось вирішувати. Я ж тебе попереджав, що ти почав копати не там, де треба. Тому зараз будеш копати тут... Стій!
Ми зупинилися.
— Починай! — наказав Біс.
Саша тицьнув мені лопату.
— Ти ж розумієш: якщо зникне журналіст, підійметься шум...— Я все ж таки намагався його переконати.— Почнеться розслідування, все це спливе...
— Не спливе,— запевнив Біс.— Ти вже повір мені. Трохи повоняють і заспокояться. Все піде, як завжди.
— Як з Наташею Штос? — поцікавився я, але замість відповіді отримав удар між лопаток.
— Годі! Стули пельку і копай, суко!
Мені нічого не залишилося, як стулити пельку і копати.
Не можу сказати, скільки часу мені знадобилося, щоб вирити собі могилу, тому що в той момент я часу не відчував. Після дощу ґрунт піддавався відмінно, але я намагався уповільнити процес, демонстрував слабкість, тягнув. Та й куди мені було поспішати?
Деякий час я працював, а вони мовчали, розмова якось не клеїлася. Мабуть, мене все ж таки вб’ють.
— Он, бачиш далі горбок? — нарешті промовив Біс із посмішкою в голосі.— То Луговий. Сусідами будете.
Точно — вб’ють, переконався я. Приплив ти, Даню. Безглуздий фінал безпутного життя. Господи, врятуй мене! Якщо врятуєш, я забуду про наркоту і бухло, буду кохати дружину, заведу дитину, завів би ще й кота, але кіт уже є! Я стану іншою людиною, чесно! Хіба це справедливо — здохнути таким молодим?
Біс раптом подивився на свій дорогий, мабуть швейцарський, годинник, відтягнувши шкіряний рукав, і посмішка зійшла з його вуст.
— Давай енергійніше, пресо! — гукнув він.— А то зараз дупу прострелю для бадьорості!
Від нетерплячки він зробив кілька кроків лісом, оминув кущ ялиці, заглянув під пеньок.
— Сила грибів буде,— вимовив він майже замріяно.— Поїдемо восени по гриби, га, Сашок?
— Якщо доживемо,— відповів Саша.
— Я теж гриби люблю збирати,— чомусь зауважив я.
— Кажи, любив,— реготнув Саша.— Тобі вже треба казати про себе у минулому часі.
— А не пішов би ти нах! — розлютився я.
Біс посміхнувся, з цікавістю роздивляючись мене.
— А ти мені навіть подобався,— раптом вимовив Саша, шморгаючи носом і чомусь на крок наближаючись до мене.— Більше, ніж Луговий.
— Ти гівно собаче,— повідомив я йому.
— Копай вже,— відгукнувся Саша незворушно.— Здохни ввічливо, без отого бла-бла-бла.
Раптом я почув, як десь неподалік хруснула гілка. Біс миттю зреагував — повернув голову у бік звуку і застиг, Саша напружився. З-за вузлуватого соснового стовбура обережно з’явилася темна фігура. Мені здалося, що чоловік намагався рухатися безшумно, але необачно себе видав. Він мав довгий брезентовий дощовик з каптуром, на ногах у нього були кирзачі з калошами. Біс явно не чекав когось тут побачити — це я одразу зрозумів, але ствол «Макарова» вже повернувся в той бік. Незнайомець скинув руки вгору.
— Я тутешній! — вигукнув він, тримаючи руки так, щоб їх бачили.— З лісгоспу! Лісником працюю!..
Подальші події розвивалися аж надто стрімко. Щось змінилося в Сашиному обличчі. Вітер колихнув гілки — і від товстого стовбура відділилося дещо: велике, сіре, моторошне. Я відчув приступ справжнього печерного жахіття, і не від раптового припливу хоробрості, а, скоріш, від цього невимовного відчуття, розмахнувся лопатою і щосили загатив нею Саші у потилицю. Той слідкував за незнайомцем і не встиг зреагувати.
Удар збив його з ніг, але я й сам утратив рівновагу, послизнувся на мокрому суглинку і завалився у неглибоку могильну яму, яку встиг викопати. Гримнув постріл, лісом розлетівся протяжний крик. Потім пролунав ще постріл, а далі почувся глухий удар і якийсь жахливий тваринний звук. Я підняв голову: здоровенна тварюка, схожа на вовка-переростка, вп’ялася зі спини у Бісове плече, кромсала його іклами і тягла назад. Руки Біса завертілися, наче крила млина, він вистрілив наосліп, а тим часом прямо на нього біг лісник, у його руці в місячному світлі виблиснуло лезо. Біс ще раз вистрілив, і лісник повалився, ніби послизнувшись на банановій шкурці.
І зараз же Біс закричав, дико і страшно,— і його повне болю та нелюдського сказу волання піднялося вище верхівок сосен, закружляло над лісом. Наступної миті пес перекинув його на спину і потягнув по багнюці з пагорба. Біс вивернувся, випав зі скривавленої шкірянки і швидко поповз убік. Штірліц (я вже впізнав цього собаку), не гаючи й секунди, розвернувся і знову стрибнув на Кіндсфатера. Знову гримнув постріл, за ним почулося жалібне скавчання і виття. Штірліц незграбно впав на бік, судомно смикаючи задньою лапою.
Орест Кіндсфатер з видимим зусиллям піднявся на коліно, потім, хитаючись, став на рівні ноги. Місячне сяйво вихопило чорне розірване м’ясо під його розшматованою футболкою; звідти текло й крапало на землю.
— Ну що, падли? — оскаженіло ревнув він, потрясаючи пістолетом.— Не вийшло?
Я озирався у пошуках Саші, але того вже не було поруч. Лісник повільно піднімався з землі, путаючись у полах дощовика. Вигляд він мав не пораненого, а, скоріш, приголомшеного. Штірліц лежав на боці, скавчав і стікав кров’ю. Кров виблискувала в місячних променях на його кошлатій сірій шерсті. Біс прицілився був у собаку, але в цей момент ще одна тінь відділилася від дерева позаду, і товариш Дванадцять, наче болід, урізався у Бісову спину.
Від цього зіткнення Кіндсфатер крекнув, очі його розчахнулися, наче він одним духом кинув за ворот сто п’ятдесят, але щось не дуже пішло, потім його розвернуло боком, і він досить влучно відмахнувся від Іллі пістолетом, угативши тому рукояткою у скроню. Пізно: в його спині, трохи збоку від хребця, вже стирчала колодочка ножа. Хитаючись, Біс водив стволом, вицілював Іллю, який, отримавши удар, відлетів на пару кроків, але одночасно позаду Біса, наче з-під землі, виріс товариш Сім.
Віталік діяв люто і не вагаючись. З відчайдушним криком він почав блискавично тицяти ножем у тіло Кіндсфатера, навіть не дивлячись, куди б’є, а лише намагаючись наносити удари якомога частіше. Йому вдалося спричинити не менше десятка поранень, при цьому Кіндсфатер ревів, як ведмідь, аж поки не крутнувся дзиґою, ще раз похитнувся, але якимось нелюдським зусиллям відновив рівновагу і навіть утримав пістолет. І саме тоді на нього стрибнув лісник, обрушивши з усієї сили на голову Біса молоток.