Заступник начальника харківського БНОН Орест Сергійович Кіндсфатер на прізвисько Біс з утробним хеканням гепнувся у багно, виронивши пістолет. Прес-секретар миттю підхопив зброю з землі. Піднявся на ноги Ілля, що потроху очуняв після удару. Підійшов ближче лісник з молотком. І ось уже вся трійця стояла над поверженим ворогом, а той лише мекав, стікаючи кров’ю. Біс спробував піднятися на карачки, але Ілля безжально вдарив його ногою у вухо.
— Фе-е! — захлинаючись, фиркав Біс, наче тварина, що конає.— Ф-фе... пе... с-суки...
— Як ти, дядьку? — звернувся прес-секретар до лісника.
Той мовчки поплескав себе по дощовику.
Згодом я дізнався, що в усіх трьох під куртками та плащем у момент нападу були саморобні бронежилети з металевих пластин, вшитих у полотно і шкуру. Саме такий аматорський обладунок урятував ліснику життя. Єдиним, хто не мав захисту, був Штірліц, і зараз він стікав кров’ю. Ілля стрімголов кинувся до пса.
Кіндсфатеру тим часом вдалося, попри все, здійнятися на ноги. Хитаючись, він поплентався від нас кудись у глиб яру, що заріс молодим ялинником. Ілля схилився над пораненим псом. Лісник швидко скинув дощовик, і Штірліца переклали на нього, як на імпровізовані ноші. Віталік роздивлявся пістолет — «перший трофей», як він висловився. Лісник та Ілля поспіхом понесли Штірліца до дороги, де, мабуть, лишилася їхня машина.
Я вже вибрався з ями. З пітьми з’явився Саша зі скривавленою головою, кинув на мене похмурий погляд і відвернувся. Потім простягнув долоню до Віталіка, і той мовчки поклав на неї Кіндсфатерів «Макаров». Сам Біс уже встиг добряче заглибитися в яр. Там, унизу, протікав між камінням невеличкий струмок, і Кіндсфатер проканделяв метрів п’ятнадцять уздовж його річища. По всьому було видно, що кожний наступний крок дається йому все важче.
Саша рушив за ним.
Я став поруч з Віталіком. Ми разом мовчки дивилися, як Саша спускається схилом, неквапливою ходою наздоганяє Біса, обходить, перегороджує йому дорогу і вимовляє якісь слова, яких я на цій відстані не почув. Потім він вистрілив. А коли Кіндсфатер упав, вистрілив ще раз, і ще.
Так, буквально на моїх очах, завершилося клопітливе і злочинне життя майора харківської міліції Ореста Кіндсфатера. Згодом його труп покладуть у могилу, яку я копав для себе, попередньо суттєво її заглибивши, закидають глинистою землею, і ніхто його ніколи не знайде. Я спитаю у своїх рятівників, чи не міг хтось почути постріли та крики в лісі, на що отримаю вичерпну відповідь — ні.
Назад ми повернемось у Сашиній машині разом з прес-секретарем Віталіком і лісником. Ілля покине нас значно раніше, намагаючись урятувати Штірліца. Ми у черговий раз забруднимо салон Сашиної «Тойоти» кров’ю і багнюкою, але йому буде начхати, адже саме для таких випадків існують автомийки. Дорогою ми заїдемо в порожній бар, відімкнемо двері ключами, які знайшли в кишені Біса, і заберемо звідти сумку з амфетаміном. Під пильним наглядом лісника Саша відкладе собі вісім важких брикетів, а залишок разом із сумкою віддасть прес-секретарю. Потім ми з Сашею сядемо в його «Тойоту», а лісник з прес-секретарем, прихопивши пістолет і свою долю порошку, стрибнуть у «Порше» Кіндсфатера і зникнуть у невідомому напрямі.
А що, як якомусь даїшнику стукне в голову зупинити їх у «Порше» зниклого майора міліції, з його табельним пістолетом і сумкою наркоти? Що тоді? — гадав я. Але цих двох, схоже, такі питання взагалі не турбували.
Саша підвіз мене до Харкова, майже додому. Всю дорогу ми їхали мовчки. І лише перед тим, як мені вже треба було виходити, він сказав:
— Ти ж розумієш: якщо когось із нас візьмуть за дупу, ми тебе потягнемо за собою. Ми всі засвідчимо, що саме ти його вбив. А якщо вдуматися, так воно й є.
Я виліз із машини, нічого не відповівши.
— Ми більше не побачимось,— кинув мені Саша замість прощання.
— Амінь,— відповів я.
Вже на підході до нашого дому я побачив, що у кухні ввімкнуте світло. Коли я прочинив двері, Марина була вдома. Вона мовчки огледіла мене з ніг до голови: всю цю багнюку, кров, гематоми на обличчі, потім подивилася мені в очі, і цей погляд тривав не менше хвилини. Тільки після цього вона сказала:
— Я вагітна.
Деякий час я стояв, гадаючи, що значить «вагітна». Як таке може бути? Я лише мовчки дивувався — як це так, ось я, живий, а вона тут, стоїть переді мною, навіть без кухонного ножа, і вимовляє таке несподіване слово — «вагітна». А потім я її обійняв, і ми не розмикали ці обійми дуже довго, і я обережно цілував її, поки не відчув, що хочу врости в неї, як дерево вростає в землю, назавжди пустити в ній коріння і жити в ній і з нею.
Коли все скінчилося, і я вийшов із ванни, Марина сиділа у кріслі, посміхалася мені і пестила кота. Я впав на диван, зітхнув, розкрив нетбук і сказав їй:
— Треба відправити ще одну новину. Останню.
Епілог
Минуло дев’ять років, а я й досі пам’ятаю запах вогкої лісової землі в ту ніч, коли я востаннє бачив Сашу, Іллю, лісника, майора Кіндсфатера і взагалі більшість із тих, хто хоч якось був пов’язаний з тим періодом мого життя, коли я писав новини із зали суду, де розглядалася кримінальна справа про умисне вбивство Наталії Штос. Іноді мені сниться цей запах. Тієї ночі земля пахла смачно, як солодкий пиріг. Я мав тоді залишитися в ній поруч з горбиком, під яким упокоївся Луговий, але замість мене там і досі лежить заступник начальника міського відділу БНОН, майор міліції, наркоторговець і психопат Орест Кіндсфатер на прізвисько Біс.
За ці роки багато чого сталося. Опасисті докризові роки змінилися черговою епохою виживання, все ніби повернуло на дев’яності, спалахнув Майдан, відбулася революція, почалася війна. В лютому 2014 року я побачив прес-секретаря Віталіка, тобто товариша Сім, у натовпі біля київського стадіону «Динамо». Він був у рожевій будівельній касці, у товстому кожусі з примотаними до нього скотчем дошками і з трофейним беркутівським щитом. Віталік з розбігу метнув пляшку з коктейлем Молотова у бік міліцейського ланцюга, а я, тільки-но побачивши його, одразу відчув приступ роздратування. Лівак і соціаліст не мав права приєднуватися до української революції, в якій задавали тон праві радикали. Але він приєднався.
Найсмішніше, що під час Майдану Віталік став прес-секретарем однієї з праворадикальних організацій, публічною людиною. Він зробився справжнім ньюсмейкером, робив стріми побоїщ на Грушевського, мав аудиторію у «Фейсбуці» з майже сорока тисячами читачів і навіть балотувався у Верховну Раду на перших післяреволюційних виборах по одному з мажоритарних округів у Київській області, мав шанси пройти, але не пройшов. Зараз я також підписаний на його сторінку (мій запит на долучення до його «друзів» він проігнорував, чим ще раз викликав у мене роздратування), іноді відслідковую, що він там пише. Після Майдану його популярність дещо зменшилася, але фоловери залишилися. З початком війни Віталік побував у зоні АТО, волонтерив, але воювати не пішов, залишившись у Києві на теплому місці помічника одного з вуличних вожаків, що його стихія народного повстання винесла з барикад на Грушевського прямісінько в депутатське крісло.
Щодо неосоціалістичного угруповання «Долг», то зараз про нього мало що відомо. Ходили чутки, що Майдан викликав розкол в організації,— частина членів на чолі з Віталіком підтримала українську революцію і приєдналася до правих, інша — і передусім товариш Дванадцять і лісник — начебто приєдналися до харківських «оплотівців», а потім рушили на Донбас воювати на боці ДНР. Втім, щодо Іллі я чув і дещо іншу інформацію — начебто він перебрався чи то в Росію, чи то в Литву, і зайнявся там підпільною торгівлею зброєю. Одні казали, що Іллю давно вбили, інші заперечували, стверджуючи, що він цілком собі живий і взагалі не зв’язаний ні з яким криміналом, переїхав у Санкт-Петербург і одружився. Проте точно ніхто нічого не знав.