І я розмірковував деякий час: вона — не вона, а потім забув про все, тому що подзвонила Марина. Це був спалах, дофаміновий детокс, електричний розряд, який мав вивести мене з радісної алкогольної коми...
На екрані значиться «Кошеня», і її ж рукою вибрані милесенькі квіточки, якісь тюльпани... Питання, на яке треба відповісти... Я гублюся, тікаю, зникаю, запливаю в коридор, спускаюсь на проліт нижче, щоб не було чутно криків і співів, а телефон увесь цей час продовжує дзвонити...
Нарешті, відповідаю.
— Де ти? — це замість «привіт», голос нервовий, зведений.
— Привіт, кошеня,— язик зрадницьки заплітається, язик твій — ворог твій, а твоєї жінки союзник.
— Ти п’єш?
— Ні... Що ти!.. Трохи випив коньяку... Був поганий день... такий дурний...
— З ким?
Я обережно підбираю слова:
— Зустрілись зі Скобою і Кощеєм... Поїхали в «дев’ятку»... тут у чоловічка день народження...
— Що там за баби? Я чую, як верещать якісь баби!
Я прикриваю мікрофон долонею, спускаюся ще на один проліт.
— Це дівчина іменинника. Заспокоює його.
— Там багато баб, я ж чую! Ціла купа мерзенних п’яних баб!
— Це її подруги, вони усі з хлопцями... Майже всі заміжні... Марина, що за ревнощі? Я скоро приїду! Кажу тобі, в мене був важкий день! Мене мало не виперли з роботи! А ти замість того, щоб підтримати, влаштовуєш допит!
І знову вона вибісила мене тим, що навіть не поцікавилася, що сталося і чому мене мало не поперли. Вона мені не довіряє, думав я, вважає, що я просто виправдовую свою відсутність і пияцтво. Але ж це не так!
Вона мовчала, і це мовчання було, як шерех снаряда, що летить тобі прямо в пику.
— Ти зірвешся,— нарешті констатувала вона таким тоном, ніби все вже вирішено.
— Що за маячня?
— Я зараз приїду!
— Кошеня, не дури, я вже їду додому!
— Я візьму таксі і приїду!
— Я вже сам визвав таксі,— збрехав я, підвищуючи голос.— Через півгодини буду вдома! Заспокойся! Можна мені хоч раз побачитися з друзями?! Я їх понад рік не бачив! Я сказав тобі, де я і з ким! Заспокойся і чекай мене вдома!
— Даню!
— Чекай мене вдома! Я скоро буду!
Я відключився, потім вимкнув телефон, бо знав, що вона буде надзвонювати, а то й насправді приїде, з неї стане. Закурив сигарету, повернувся на блок.
Частина гостей вже встигла порозходитися. П’яний Ваня перестав співати і лише мляво перебирав струни, бухий іменинник цілував і мацав свою дівчинку, дуже апетитну крихітку, звідкись з’явився кальян, і якісь нові хлопці посилено розкурювали його разом з косооким від коньяку Кощеєм, а той ділився з товариством прогнозами щодо найближчих футбольних ставок.
Раптом з коридора матеріалізувався повеселілий Скоба, тяжко навалився на мене з п’яними обіймами і змовницьки повідомив:
— Диви, шо в мене є!..
Саша
1
ройшло два засідання у справі Захарченка і Лугового, на які Соню Купер уже не викликали. Я зустрів її випадково, повертаючись увечері з роботи: раптово помітив знайомий виточений профіль у вітрині японського суші-бару на Пушкінській.
І відразу ж зупинився. Без сумніву, то була вона! Наче якийсь маніяк, я декілька хвилин слідкував, як вона їсть, бере рол тонкими дерев’яними паличками, вмочує його в чорнильний соєвий соус, відправляє до свого симпатичного ротика і запиває густим, кривавого кольору, коктейлем через трубочку з парасолькою.
Вона встигла розплести свої африканські кіски, її волосся зараз було укладене у вигадливу зачіску з чілкою, що дуже їй пасувала. Навпроти неї сиділа красива, але кістлява, наче мучениця Дахау, блондинка і курила тонку сигаретку надмірно надутими губами, вочевидь, штучними. Вони цвірінькали про щось радісне і цікаве, час від часу вибухаючи веселковим посміхцем.
Колючі сніжинки-камікадзе безперестанно розбивалися на смерть об сяюче внутрішнім світлом велике вікно японського закладу. Замерзлою вулицею поспішали з роботи, оминаючи мене, пірнали в пащу метрополітену однакові втомлені люди, схожі на тіні однаково втомлених людей, а тут, за склом, за два кроки, тільки руку простягни, смакувала корисні для шлунку дієтичні японські страви пара молодесеньких смішливих дівчат. Скляні двері розділяли два різні фільми: чорно-білий та кольоровий.
Блондинка перша відчула мою присутність, сіпнулась, немов її штрикнули шпилькою, і кивнула на мене Соні Купер. Та повернула голівку, обидві зиркнули на мене, і на мить в очах Соні майнув переляк, а потім вона щось сказала подрузі — і ось вони вже відвернулися і регочуть із чогось, мабуть із мене. Я й дійсно мав вигляд одночасно кумедний і лякаючий — якийсь хлопець стовбичить і дивиться з вулиці на дівчат у барі, ніби збоченець. Зараз розчахне пальто і пред’явить стручок!
Тут я вирішив: перекушу. Їсти зовсім не хотілося — хотілось кольорового кіно. Я зайшов у ресторан, наблизився до їхнього столика. Обидві вмить замовкли. Я не відчував незручності, безцеремонно плюхаючись на диванчик поруч із незнайомими мені дівчатами. Мене з дитинства вважали нахабою, можливо, це й вплинуло на вибір професії. Нам, журналістам, часто доводиться набридати людям. В окремих випадках нас за це навіть убивають.
Привітався я буденно, наче ця зустріч була заздалегідь запланована.
— Привіт, Соню! Ти так їси апетитно, що й самому захотілося!
— Хто це такий? — сторопіла блондинка.
— Тут валом вільних місць,— промовила Соня дуже холодно.
Здається, вона мене впізнала. А може, зробила вигляд.
— Я люблю біля вікна,— пояснив я, вмощуючись зручніше.— І для курящих уже все позаймали... Ви спілкуйтесь, я тихо посиджу, не буду заважати...
Я тицьнув кнопку виклику офіціанта і відрекомендувався блондинці:
— Мене звуть Даня.
Блондинка ледь стримала смішок.
— Це твій дружок? — спитала вона Соню.
У неї були яскраво нафарбовані губи і величезні екзотичні сережки, схожі на африканські. Її трохи псувала надмірна худоба, але в цілому вона була нічого, і я це відзначив.
— Я його не знаю! — вигукнула Соня знервовано.
Я поринув у вивчення меню. Хотілося гарячого супу.
— Спритненько так,— хохотнула блондинка, скоріше схвально.
— Ми взагалі-то хотіли посекретнічати,— сказала Соня Купер.
— Секретнічайте! — дозволив я.
— Нічого собі! — загигикала блондинка.— Оце в тебе дружки!
Купер огризнулася:
— Марино, він мені не друг!
Це ж треба — Марина, подумав я. Може, завести собі ще одну Марину? Я повернув до неї меню:
— Марино, а цей суп куштувала? Хороший?
Вона сторопіла:
— Цей так собі... бери краще он той... Може, ти й нас пригостиш, раз уже ввірвався?
— Ти що, бідна? — поцікавився я.— Голодуєш, поїсти ні за шо? Гаразд, я супчиком поділюся...
— Ох ти й нахаба! — обурилась Марина.
— Ми можемо й деінде поїсти,— промовила Соня роздратовано.
— А чому це ми маємо через нього йти? — спитала Марина.
— А й справді,— підтримав я її.— Навіщо вам іти? Місця тут усім вистачає. Я поїм і піду собі, багато часу не вкраду. Я нормальний, не хвилюйтесь. Може, ви боїтеся спілкування з людьми? Може, ви дикі?
Замість відповіді Соня втопила в соусі черговий рол. Підійшов офіціант, прищавий український хлоп у жовтому китайському халаті. Марина поринула у вивчення меню.
— Мені суп місо,— наказав я офіціанту.— І пиво.
Він записав і запитально повернувся до Марини.