Звернення до імен князя Володимира Великого, княгині Ольги, князя Ярослава Мудрого і навіть до імені гетьмана Пилипа Орлика — творця конституції гріє слов’янську душу українця, але не дає ніяких конструктивних засобів для вирішення проблем сьогодення. За відсутності власного позитивного історичного досвіду державно-правового будівництва логічним було б звернутись до найближчого досвіду — російського. Але цей досвід є вельми своєрідним. Якщо європейські країни впродовж століть еволюційно і революційно розвивались від абсолютизму до демократії (тобто, до організації суспільства знизу), а особливо в цьому відношенні справляє враження Англія, то в Росії спроби демократичної трансформації авторитарно організованого суспільства почались пізно, коли суспільство уже перезріло для демократичних реформ. А тому ці спроби закінчились крахом. З’явились більшовики, які організували цю країну за принципами солдатського строю. Мирного часу така організація забезпечувала ефективність за рахунок мінімізації витрат на споживання при тому, що задовільні умови для відтворення робочої сили забезпечувались. А воєнного часу така організація була ефективною, бо була адекватною і умовам і потребам. Розквіту, а тим більше реалізації творчого, трудового, інтелектуального і морального потенціалу суспільства і окремих людей така система не забезпечувала і об’єктивно не могла забезпечити. Тому історично вона була безперспективною.
Більше того, радянський досвід — це не тільки час, утрачений для прогресивного розвитку. Це — і нажиті нові соціальні хвороби. Не будемо говорити про поширення атеїзму шляхом проведення широкомасштабної повсякденної пропаганди та позбавлення людей моральних орієнтирів, даних людству Спасителем дві тисячі років тому. Звернемо на глибоко запроваджену в життя та у свідомість людей традицію імітаторства суспільної діяльності, яка подекуди досягає ознак того, що називається карикатурою. Коли спостерігаєш за діяльністю державних органів, коли слухаєш промови високих посадовців, виникає враження, що ми таке вже бачили. Апогею імітаторства досягли радянські чиновники, які говорили про титанічну діяльність свого вождя, що стояв при цьому в президії з видом людини, яка свідомість уже втратила, а впасти ще не встигла. Нашим чиновникам бракує майстерності, щоб досягти цього апогею. Та й обставини все ж стали іншими, зокрема таких вождів не стало.
Але ж імітація і сьогодні посідає чільне місце в діяльності державних органів. Вона глибоко проникла в науку, в діяльність законодавчої влади. Треба бути щирим та визнати, що імітація характерна і для діяльності судової гілки влади (вона, зокрема проявляється в тому, що в судовому рішенні часто можна знайти будь-які міркування за відсутності відповідей на основні доводи учасників судового процесу). Прояви імітації є закономірним наслідком недоліків організації суспільства, який (наслідок) в свою чергу за законом зворотного зв’язку посилює ці недоліки.
Імітації немає там, де людина сама споживає результати своєї праці. Найманий працівник об’єктивно зацікавлений в імітації. Але ці прояви легко викорінюються при простому характері праці, коли елементи імітації проявляються в неналежній якості праці, яка (неналежна якість) легко виявляється засобами контролю. Чим складнішим є характер праці, тим складнішою є проблема контролю та оцінки якості праці та її результатів. Тому на рівні керівника величезної держави, якою був Радянський Союз, досягався максимальний розрив між реальною якістю його діяльності (людина ледве ноги переставляла, а здатність думати втратила зовсім) та оцінкою (титанічна діяльність). Україна не дуже далеко відійшла від такої ситуації. Прикладом є законодавчий брак, що подається як розбудова незалежної України в законодавчій сфері.
За викладених умов потрібна державна програма викорінювання імітації та заміни її раціональною організацією суспільства та напруженою творчою працею. На цьому шляху будуть знайдені засоби побудови правової держави в Україні та утвердження принципу верховенства права, що розуміється не тільки як примусове забезпечення панування права, а і як формування правосвідомості, що ґрунтується на цьому принципові.