2. Наука тлумачення, що отримала назву герменевтики, скомпрометувала себе тривалою нездатністю здійснити ті надії, які вона породила. Ф. К. ф. Савіньї у першій половині XIX століття давав наступну оцінку юридичній герменевтиці: «Тлумачення є мистецтвом, опануванню яким сприяють наявні в достатку зразки стародавнього і нового часу. Незрівнянно більш слабким є те, що опрацьоване до цього як теорія тлумачення. Ця недостатність сучасної теорії — випадкова; але не слід вводити себе в оману стосовно значення подібної теорії взагалі, навіть найкращої, бо це мистецтво так же мало, як і будь-яке інше, може передаватись і придбаватись через посередництво правил. Але ми можемо шляхом вивчення кращих зразків дізнатись, у чому потягає їх перевага; тим самим ми можемо опрацювати в собі почуття до того, що має значення для будь-якого тлумачення, і навчитися спрямовувати наші зусилля в належний бік. До цього, а також до уникнення деяких хибних шляхів, зводиться все, що ми можемо надіятися придбати за допомогою теорії в цьому мистецтві, як і в будь-якому іншому»[40].
Учень Ф. К. ф. Савіньї — Г. Ф. Пухта услід за своїм учителем писав: «З правил критики і тлумачення утворилась особлива наука, юридична герменевтика, зазвичай вельми поверхнева, безплідна, така, що не проникає в суть справи, суха дисципліна. Однак, крім здорового глузду, вся юриспруденція має бути герменевтикою... Від крайностей юриста мають охороняти здоровий глузд, юридичний такт і розум; зовнішні ж правила корисні тільки для слабких голів, урятовуючи їх від самостійного мислення. Але таким особам краще за все не братись за тлумачення»[41].
Іншу думку висловлював Р. ф. Ієрінг: «Задовго до появи будь-якої науки юридичний інстинкт, що керується невиразним, але правильним уявленням, уже взявся за цю задачу; з яким успіхом — про це красномовно свідчить стародавнє римське право. Мистецтво і в галузі науки з'являється раніше науки, тому що мистецтву достатньо і однієї здогадливості простого почуття або інстинкту, в той час як наука починається тільки з пізнання»[42]. Отже, у міру накопичення знання мистецтво тлумачення повинно поступатись науці, зрозуміло, якщо ця наука розвивається.
Проте оцінка тлумачення нормативно-правових актів як мистецтва панує і на цей час.
Більш правильною, але також неприйнятною, є думка Аскареллі, яку наводять Р. Дави і К. Жоффре-Спінозі: «Тлумачення — це більше, ніж наукова діяльність, це — прояв мудрості. Наше завдання — щоб право зводилось більше до мудрості, ніж до науки»[43]. Але вимагати прояву мудрості від тисяч людей, що обіймають посади суддів, а тим більше від тих, кому недавно виповнилось 25 років, було б нереальним. Вимагати ж раціонального підходу, ґрунтованого на методології, що спирається на науку, — це цілком реально.
3. «Музыка таится не в черных значках, испещряющих партитуру, а в пространстве между ними». Наведені слова видатного радянського диригента Юрія Темірканова С. В. Шевчук вибрав як епіграф до своєї монографії «Судова правотворчість»[44]. Таке у національній традиції — доводити ідею, що стосується певної сфери людської діяльності, чи то до логічного завершення чи то до абсурду. Справа в тому, що музика — це такий вид мистецтва, який менше будь-якого іншого можна зрозуміти за допомогою логіки. Але С. В. Шевчук побічно стверджує, що тлумачення актів законодавства можна порівняти з тим мистецтвом, що є найбільш далеким від логіки. Ця думка С. В. Шевчука має глибокі історичні корені. Ще в сімдесяті роки XIX століття німецький професор Зиґмунд Шлоссман — представник школи вільного права писав (у викладенні А. В. Завадського): «При читанні «Фауста» або слуханні героїчної симфонії Бетховена діють не надруковані на аркушах паперу літери та ноти, а рефлекси, які з’являються в читачі чи слухачі; ці рефлекси не є складовою частиною самих «Фауста» і героїчної симфонії, а належать читачам і слухачам. Вони істотно обумовлені індивідуальністю осіб, на яких вони впливають; не в кожній голові світ видається пофарбованим в однаковий колір... Те ж саме відбувається при сприйняті закону... За закон вона (теорія тлумачення — Авт.) сприймає те, що суб’єкт тлумачення особисто взяв із цього закону. І думку суб’єкта тлумачення, його волю сприймає за волю закону»[45].
40
Цит. за: Васьковський Е. В. Цивилистическая методология. Учение о толковании и применении гражданских законов. с. 56.
42
Иеринг Р. Избранные труды. В 2 т. Т. 2. — СПб.: Юридический центр Пресс, 2006. с. 331-332.
45
Завадский А. В. К учению о толковании и применении гражданских законов. — М.: ЮрИнфоР, 2008. с. 106.