Аналогія закону застосовується усупереч правовій нормі, що виявляється за допомогою висновку від протилежного, і в наступних випадках. Відповідно до частини дев’ятої («обласна чи районна рада може висловити недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації, на підставі чого Президент України приймає рішення і дає обґрунтовану відповідь») та десятої («якщо недовіру голові районної чи обласної державної адміністрації висловили дві третини депутатів від складу відповідної ради, Президент України приймає рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації») ст. 118 Конституції і відповідних положень частин сьомої та восьмої ст. 34 Закону «Про місцеві державні адміністрації» та ч. 2, 3 ст. 72 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні». Як Конституція, так і названі закони надають відповідні повноваження обласним та районним радам. Ці положення не поширюються на Севастопольську міську раду та районні в місті Севастополі ради. Такий правовий припис виявляється висновком a contrario із наведених конституційних положень. Але в результаті цього висновку залишаються неврегульованими відносини між Севастопольською міською радою (районними в місті Севастополі радами) та Севастопольською міською державною адміністрацією (районними державними адміністраціями в м. Севастополі), які (відносини) законодавець непрямо визнав за необхідне піддати правовому врегулюванню, врегулювавши подібні відносини стосовно областей і районів. За таких умов положення частин дев’ятої і десятої ст. 118 Конституції, частин сьомої-восьмої ст. 34 Закону «Про місцеві державні адміністрації», ч. 2, 3 ст. 72 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні», які безпосередньо поширюються на відповідні відносини на рівні областей і районів, слід за аналогією застосовувати до таких же відносин на рівні міста Севастополя та районів у місті Севастополі (до врегулювання цих відносин спеціальним законом, як це передбачено частиною другою ст. 118, частиною другою ст. 140 Конституції; частиною четвертою ст. 1 Закону «Про місцеві державні адміністрації»; ч. 2 ст. 24 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні»).
Низкою нормативно-правових актів визначається порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності (ч. 3 ст. 57, ч. 5 ст. 94 Конституції; ст. 21 Закону «Про міжнародні договори України»; ч. 5 ст. 138 Регламенту Верховної Ради України; Указ Президента України «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності»). Але ні один із названих актів не встановлює порядок обчислення строку, зі спливом якого нормативно-правові акти набирають чинності, порядок визначення моменту набрання чинності нормативно-правовими актами, що вводяться в дію з дня опублікування або з конкретної дати. Спеціальні правила з цього приводу встановлені лише стосовно нормативно-правових актів з питань митної справи (ч. 3-5 ст. 2 Митного кодексу). Із ст. 2 МК непрямо випливає і висновком a contrario виявляється правовий припис, згідно з яким положення цій статті не можуть застосовуватись до інших нормативно-правових актів (крім нормативно-правових актів з питань митної справи). Але у такий спосіб не усувається прогалина в законодавстві — залишається невизначеним момент, з якого нормативно-правові акти набувають чинності. Тому правила ч. 3-5 ст. 2 МК підлягають застосуванню за аналогією до відносин щодо набрання чинності всіма іншими нормативно-правовими актами.
Отже, якщо нормативно-правовий акт набирає чинності через певну кількість днів після його опублікування, то цей строк обчислюється з 0 годин дня, наступного за датою офіційного опублікування, і закінчується о 24 годині останнього дня відповідного строку. Якщо строк набрання чинності нормативно-правовим актом визначено вказівкою на день його офіційного опублікування, цей акт вважається чинним з 24 години зазначеного дня. Якщо строк набрання чинності нормативно-правовим актом визначено вказівкою на конкретну дату, цей акт вважається чинним з 0 годин зазначеної дати.