1. Теоретично розмірковуючи, питання про можливість застосування за аналогією процесуального закону могли б бути вирішені Цивільним процесуальним, Господарським процесуальним кодексами та Кодексом адміністративного судочинства, оскільки нормативними актами матеріального права таке питання не може бути вирішене. Ч. 7 ст. 8 ЦПК передбачає застосування судом закону за аналогією за умови, що законом не врегульовані «спірні правовідносини». До спірних ніяк не можна віднести процесуальні відносини, що регулюються процесуальним правом. Отже, відповідно до букви Цивільного процесуального кодексу застосуванню процесуального закону за аналогією є неможливим.
Навпаки, ч. 7 ст. 9 КАС («у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права)») не перешкоджає застосуванню процесуального закону за аналогією. Більше того, зазначення на конституційні принципи і загальні засади права в ч. 7 ст. 9 КАС може бути витлумачене в такий спосіб, що і питання про процесуальні права та обов’язки може бути вирішене в порядку аналогії права, яка до того ж має тлумачитись відповідно до ч. 7 ст. 9 КАС як аналогія не тільки процесуального права, а і права взагалі (застосування до певних правовідносин за аналогією норм будь-якої галузі права).
Але і відсутність офіційного визнання аналогії процесуального закону і права в Цивільному процесуальному кодексі ще не означає її заборони. Так, із ч. 7 ст. 8 ЦПК непрямо випливає і висновком а contrario виявляється правовий припис, відповідно до якого застосування закону за аналогією до процесуальних відносин не допускається. Але ж цей правовий припис не усуває прогалин у цивільно-процесуальному законодавстві, залишає ситуацію не визначеною в правовому відношенні. В умовах реально існуючої недостатньої опрацьованості Цивільного процесуального кодексу заперечення аналогії процесуального закону суперечило б принципу верховенства права. На підтвердження викладеного наведемо наступний приклад.
Стаття 66 ГПК має заголовок «Підстави забезпечення позову». Такими підставами називаються: 1) заява сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов, або ініціативи суду. Це — формальна підстава; 2) невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду. Це — фактична підстава. При цьому не встановлюються межі, в яких можуть вживатись заходи забезпечення позову. У Кодексі адміністративного судочинства (ст. 117) також встановлюються подібні правила і також не встановлюються зазначені межі. У зв’язку з цим, як зазначається в узагальненні практики розгляду судами корпоративних спорів, підготовленому у Вищому господарському суді України[577], деякі господарські суди вживали такі заходи забезпечення позову як заборона правлінню акціонерного товариства вчиняти будь-які дії, передбачені статутом товариства, в тому числі користуватися банківськими рахунками, здійснювати підприємницьку діяльність. В узагальненні зазначається, що ст. 66 ГПК не передбачає такого виду забезпечення позову як заборона органам управління або посадовим особам відповідача вчиняти будь-які дії. При цьому звертається увага на те, що, забороняючи виконавчому органу представляти товариство, господарський суд тим самим блокує здійснення товариством господарської діяльності.
З цього приводу слід зробити два зауваження. По-перше, ст. 66 ГПК взагалі не встановлює види забезпечення позову, а заборона, про яку йдеться, залежно від обставин справи може підпадати під формулювання ст. 66 ГПК. По-друге, аргументи на зразок «заборона правлінню акціонерного товариства здійснювати представництво блокує здійснення товариством господарської діяльності» могли б використовуватись для тлумачення тих положень, які приписують враховувати соціальний контекст, як ч. 3 ст. 152 ЦПК чи принцип верховенства права.
Видається, що згадані вище заходи забезпечення позову, які вживались господарськими судами, цілком охоплюються формулюванням «позов забезпечується... забороною іншим особами (виконавчий орган слід визнати іншою особою, оскільки відповідачем у подібних справах є саме товариство —Авт.) вчиняти дії, що стосуються предмета спору» (абзац четвертий частини першої ст. 67 ГПК). Інша справа, що у пошуках правового вирішення таких ситуацій треба було звернути увагу на ч. 3 ст. 152 ЦПК: «Види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами». Це законодавче положення слід застосовувати до правовідносин, про які йдеться, за аналогією. Тоді за позовом, який стосується окремого питання, слід буде визнати необґрунтованими такі заходи забезпечення позову як заборона виконавчому органу товариства здійснювати повноваження, надані йому законом чи статутом, або інші дії, без яких товариство не може здійснювати підприємницьку діяльність. Але повністю прийняття таких заходів виключатись не повинне, якщо це відповідає змісту позовних вимог і якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.
577
Про практику застосування законодавства у розгляді спорів, що виникають з корпоративних відносин. Рекомендації Вищого господарського суду України від 28.12.2007 № 04-5/14