Тим більше у курсі логіки не вивчаються проблеми логічного зв'язку слів і речень. У зв'язку з цим Є. В. Васьковський звертав увагу на те, що логічний елемент словесного (мовного) тлумачення взагалі не став предметом дослідження[12].
Викладене обмежує використання результатів досліджень у сфері логіки при розробці проблем тлумачення правових актів і використання знань, отриманих студентами при вивченні курсу логіки, при вивченні проблем тлумачення правових актів.
На значення лінгвістики для тлумачення нормативно-правових актів увага зверталась уже давно. Так, С. А. Муромцев у другій половині XIX століття писав, що римський юрист Лабеон, «який краще володів діалектикою і граматикою, використовував ці свої знання на користь юриспруденції»[13]. Не можна сказати, що на цей час не здійснюються спроби проведення дослідження на межі юриспруденції і мовознавства. Про такі спроби свідчить, зокрема проведення у 2003 і 2004 роках міжнародних науково-практичних конференцій «Право і лінгвістика», підготовка дисертацій з цієї проблематики, спроби впровадження у навчальні плани вищих юридичних навчальних закладів предмета «правнича лінгвістика» чи «мова права і юридична термінологія». І все ж слід визнати, що знайти конструктивні думки з приводу того, як лінгвістика може допомогти розробці чи освоєнню методології тлумачення нормативно-правових актів, в матеріалах конференцій не вдалось. Мало конструктивного матеріалу викладається і в статтях, навчальних посібниках і монографіях, присвячених лінгвістичним проблемам юриспруденції. Юрислінгвістичні дослідження спрямовуються на привнесення лінгвістичного знання у сферу юриспруденції поза зв’язками з чинним законодавством і практикою його тлумачення і застосування. Складається враження, що наука лінгвістики ніколи не була спрямована на дослідження літературних текстів, які (дослідження) могли б дати результат, що має практичне значення для вирішення проблем правотлумачення.
Глава II Сучасний стан законодавства України та проблема його тлумачення
§ 7. Необхідність у тлумаченні актів законодавства
У науковій літературі велась і до цього часу ведеться дискусія стосовно того, чи завжди положення актів законодавства потребують тлумачення. На цей час до навчальної літератури ввійшла думка про те, що застосуванню положень актів законодавства обов’язково передує їх тлумачення. З такою думкою слід погодитись з огляду як на законодавство, на його природу, зміст, співвідношення з правом, особливо на сучасний його стан в Україні, так і на зміст правотлумачної діяльності. Тому і суддям не слід було б надалі уникати зазначення в судових рішеннях на тлумачення актів законодавства, яке вони здійснюють при вирішенні справ. Панує уявлення, що тлумачення — це прерогатива Конституційного Суду. Так, Конституційний Суд має конституційне повноваження на здійснення нормативного (обов’язкового для невизначеного кола осіб) тлумачення Конституції та законів України. Але ж індивідуальне тлумачення актів законодавства (стосовно правовідносин, що виникли між конкретними особами) — це повноваження, яким наділяються всі суди і яке вони мають здійснювати повсякденно з метою мотивування тих рішень, які вони приймають. У судовому рішенні необхідно дати тлумачення положень законодавства, що підлягають застосуванню до конкретних правовідносин, роз’яснити, у який спосіб із відповідних положень законодавства випливають права та обов’язки сторін. Без цього судове рішення буде незрозумілим учасникам відповідного процесу, а відтак буде порушене їх право на справедливий суд.
Законодавство являє собою набір певних обов’язкових до виконання положень, об’єднаних в акти законодавства. І здається, що суддя або інша особа, яка здійснює правозастосування чи бере участь у процесі юридичної кваліфікації дій осіб чи інших обставин та з’ясуванні змісту прав та обов’язків учасників відповідних правовідносин, який (процес) має закінчитись прийняттям обов’язкового до виконання юридичного акту, повинні лише віднайти в законодавстві певне положення, уважно його прочитати та застосувати до відповідних правовідносин. Насправді, процес тлумачення є значно більш складним. Це обумовлене перш за все тим, що для правильного правозастосування треба від тексту акта законодавства як реального явища, яке сприймається людиною через її почуття та розум, перейти в систему права, що існує лише як явище логіки, та за допомогою такого переходу окреслити коло правових норм, які підлягають застосуванню до відповідних правовідносин. Крім того, система законодавства є багаторівневою, розгалуженою. Тому здійснення правозастосування передбачає врахування місця положень актів законодавства, які підлягають застосуванню, в системі законодавства, врахування системних зв’язків між положеннями актів законодавства. Є підстави навіть для твердження про те, що вирішення судом певної справи полягає у застосуванні до відповідних правовідносин не певного положення окремого акта законодавства, а законодавства в цілому. Тому «на посаду судді може бути рекомендована тільки особа, що має вищу юридичну освіту» (частина третя ст. 127 Конституції України). А положення частини четвертої цієї ж статті про те, що суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів та які відправляють правосуддя лише у складі колегій суддів, більш як за 16 років з дня прийняття Конституції ні разу не було втілене в життя.