В. Хвойка (1907, С.3-4) на зорі української археології виводив від трипільців зовсім не українців, а взагалі слов’ян, чиї корені він опускав аж у палеоліт. А первісний центр землеробства він локалізував не в Україні, а між Карпатами і Балканами.
М. С. Грушевський бачив аналогії щойно дослідженим В. Хвойкою під Трипіллям матеріалам далеко на південь від України “в знахідкахсередньодунайськихкраїв” у Фесалії“і в пам’ятках старої егейської культури передмікенських часів”. Ці паралелі, на думку історика, “роблять досить мало правдоподібною гіпотезу самостійності (Трипілля. - Л. 3.) і більш кажуть сподіватися розв’язання справи від дальших азійських нахідок” (Грушевський, 1913,С. 45-46).
М. Ф. Біляшівський вважав, що трипільська культура “проникла с юга через Эгейское и Мраморное моря с берегов Малой Азии или через Средиземное море из Финикии или Египта и в расписной керамике чувствуется больше всего влияние Востока” (Биляшевский, 1899, С. 45). На тих же позиціях стояли фундатори російської археології В. О. Городцов та О. А. Спіцин: “Высокоразвитая культура киевских площадок - восточная, именно малоазийская” (Спицын 1904, С. 14; Городцов, 1907, С. 149-155).
В. Щербаківський (1941, С. 39) писав “Трипільці - це круглоголовці передньоазійського типу (яфетити), які принесли цілу цю хліборобську культуру з Передньої Азії.”
В. Петров був учнем В. Щербаківського і також вважав, що “трипільці належать до так званого передньоазійського антропологічного типу. Вони є представниками арменоїдного (баскоїд-ного) типу... Проф. В. Щербаківський мав цілковиту рацію, вказуючи на спорідненість між трипільцями і хет іт а ми Малої Азії. Для хетітів властиве також скошене чоло, вигнутий вірлячий ніс, продовгасте, витягнене обличчя, як і для трипільців... За своїм антропологічним типом українці не є трипільці. Як в мовному відношенні український народ говорить однією з індоєвропейських мов, а не однією з передіндоєвропейських, яфетичною абощо, так і антропологічно український народ не може бути ототожнений з народами, що справді є прямими нащадками неолітичної людності Європи” (Петров, 1992, С. 22,24).
Або: “Теперішня українська людність не належить до неолітичного “арменоїдного” расового типу, репрезентованого в третьому тисячолітті до Різдва Христового на території України трипільською людністю, як і мова українська ґрунтовно відрізняється від яфетичних мов Кавказу та Малої Азії, не маючи з ними нічого спільного” (Петров, 1992, С. 109).
О. Кандиба-Ольжич також не вважав Трипілля автохтонним на українських землях: “Культура мальованої кераміки... була одним із форпостів могутньої цивілізації Близького Сходу” (1937, С. 9).
В. Даниленко серед культур розписної кераміки Європи, до яких належить і Трипілля, виділяв лінію розвитку, яку “в силу очевидного родства с юго-западноанатолийской культурой, естественнее всего связывать с проникшей из Восточного Сре-диземномор’я в Южную Европу ветвью архаичного семито-ха-митского массива” (Энеолит Украины. - К., 1974. - С. 142,147).
Таким чином розмови про знаних дослідників, які нібито масово притримувалися автохтоністських поглядів на походження Трипілля слід віднести до розряду аматорських фантазій. Адже сам М. Грушевський стояв біля витоків непатріотичної міграційної версії походження трипільців з Подунав’я, Балкан, Малої Азії, а В. Даниленко долучився до прасемітизації балкано-дунайського неоліту (а отже і Трипілля), бо виводив культури розписної кераміки Європи зі Східного Середземномор’я.
Щодо мрії “трипологів” проголосити Україну батьківщиною землеробства, то на цій ниві їх також чекає розчарування. Адже найдавніші сліди землеробства у вигляді відбитків зерен на черепках неолітичного посуду у нас датуються близько 8 тис. років тому, а на пам’ятках натуфійської культури Східного Середземномор’я понад 11 тис. років тому, в Східній Греції - більше 9 тис. років тому. Більше того, дикі пращури найдавніших культивованих рослин (пшениця, ячмінь, бобові), які вирощували в неоліті Європи (трипільці в тому числі), та перших доместикованих тварин (вівця, коза) відомі лише на Близькому Сході й абсолютно відсутні в стародавній Україні. Вони потрапили до нас уже в одомашненій формі з неоліту Подунав'я десь на початку VI тис. до н. е.