Офіційна увага й підігрівання подібних національних міфів свідчить про хворобу росту українського суспільства, на яку цивілізовані європейські країни вже перехворіли, бо позбулися комплексу меншовартості або, навпаки, імперських зазіхань. Так, уХІХст. відомий славіст В. Танка здійснив талановиті підробки так званих Зеленогірського й Краледвірського рукописів з “благородною” метою довести першість чехів та їхньої писемності в слов'янському світі. Ставлення до цих фальсифікацій стало лакмусовим папірцем на визначення патріотизму чехів у XIX ст. та лояльності до них іноземців. І лише титанічні зусилля видатного чеського історика мови Я. Гебауера, який певний час сприймався в суспільстві як ворог власного народу, та висновки інших вітчизняних і зарубіжних славістів розвіяли цей міф. І чехи знайшли в собі сили визнати науково обґрунтовану правду, гідно вийшли з громадянського протистояння, показавши приклад слов’янським і неслов’янським народам духовного очищення від ілюзій та національного порозуміння, як це згодом було зроблено і в питання відродження чеської мови. Нам би так.
Література
Півторак Г. П. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов: Міфи і правда про трьох братів слов’янських зі “спільної колиски”. - К„ 2001. -С. 95-97.
Ткаченко О. Б. Питання походження т. зв.“В(е)лесової книги”// Українська мова. - 2001. - №1. - С. 47-54.
І Л-'Щ
Леонід Залізняк
І Походження українського народу. Аналіз концепцій
Національна історія будь якого народу починається з народження її суб'єкта - того, хто ії творить. Однак на 16-му році незалежності українська наука ще не утвердила в суспільній свідомості українців загальновизнаної концепції україногенези, а це гальмує формування національної свідомості української нації.
Національна історія є стрижнем національної свідомості, на основі якої формується модерна українська нація. Отже відсутність чітких уявлень про час та обставини появи суб’єкта української національної історії гальмують формування національної свідомості українців, що, в свою чергу, стримує формування сучасної української нації.
У наш час три головні концепції україногенези змагаються між собою за прихильність громадян незалежної України: аматорсько-романтична трипільська, пострадянська пізньосеред-ньовічна та ранньосередньовічна, яку з середини XIX ст. розвивають українські історики, мовники, етнологи. Головною перешкодою на шляху затвердження правдивої версії походження українців, яка базувалася б не на аматорських фантазіях чи політичних спекуляціях, а на наукових аргументах, є її зайва політизація.
Пояснюється це тим, що проблема етногенезу східних слов'ян безпосередньо торкається гострого політичного питання легітимності приєднання українців та білорусів з їхніми етнічними землями до Російської імперії. Одна справа - якби це було добровільне возз’єднання в одне ціле частин колись єдиного давньоруського етносу, інша - коли сталося загарбання імперською Москвою земель окремих самобутніх народів. Ці далекі від науки аспекти зазначеної проблематики призвели до її глибокої політизації.
П Історія змагань
Ключовою проблемою історії східного слов’янства є культурно-історична спадщина Київської Русі, яка стала головним об’єктом геополітичних амбіцій правителів держав, що постали на її руїнах. Державницькі традиції княжого Києва поширилися далеко за межі Південної Русі-України і у пізньому середньовіччі суттєво впливали не лише на становлення державних інститутів Великого Київського князівства чи козацької держави Богдана Хмельницького, але й на формування Литовського князівства та Московського царства. Реальна чи вигадана спадщина легендарних київських князів не тільки легітимізувала саме існування молодих державних утворень пізньосередньовічної Східної Європи (Литви, Московського царства), але й давала привід для експансії в багаті краї Південної Русі-України.
Все це пояснює тривалість і гостроту дискусії за право на київську спадщину, що розпочалася між Південною та Північною Руссю („южанами и северянами” за образним висловом російського історика О. Пипіна) одразу ж після падіння княжого Києва під ударами татар. Однак наукових обрисів ця дискусія почала набувати лише у XIX ст. (Залізняк, 1996, 2004, С. 78-93). На його початку автор сентиментального роману “Бедная Лиза” і одночасно “співець Російської імперії” М. Карамзін у своїй белетризованій “Истории государства Российского” сміливо трансформував етнонім “руський” в “российский” і безапеляційно назвав Володимира Святого “князем российским”, його дружину “российским воинством”, а всіх південних русичів разом з киянами X ст. просто “россиянами”.