«Хіба ж я згубив хоч зернину? — проситься мені з язика. — Хіба я не хочу сіяти щастя?»
Ми знову збираємося за стіл, і бабуся запитують, чи ми хоч знаємо, які слова треба казати посіваючи.
Вона навчає нас, а брат і я дивимося на наших тата і маму у рушнику. Наші тато й мама ледь-ледь бовваніють на карточці. Нам хочеться знати, де вони й що з ними? Де б вони не були й що б з ними не було, вони теж згадують і думають про нас. У такий вечір вся родина збирається вечеряти разом, і родинний стіл — то стіл однодумства.
— Сійся-родися… — тягнуть-навчають бабуся. А що наука не йде нам з братом у голови, то вони вдаються до іншого способу, щоб розважити тугу й довге чекання.
— Ти взуєшся завтра у мої шкарбуни, — звертаються до мене. — Не ходити ж тобі новолітувати босому? Ану приміряємо! — Й беруться скидати чоботи.
— Та нехай уже завтра, — згоджуюся я.
Бабуся визули одну ногу й так чиплять серед хати — напівбосі, напівузуті, не знаючи, чи скидати ще одного шкарбуна, чи, навпаки, взутися.
Нам сумно. Всі зорі світять над нашою хатою, на покутті в снопі співають жайворонки, сіно на столі пахне лугом і річкою, але нам все одно сумно: немає матері. За тата ми спокійні: скарають війну — прийдуть.
Я відчуваю, як від довгого, нудного чекання у мене пухнуть і ростуть вуха.
— Чуєте, чуєте… — кажу тремким нашептом бабусі й братові. — Ви чуєте?
Вони відмахуються руками, щоб я замовк.
Скрип-рип!.. під хатою. У вікні майнула тінь.
Бабуся й брат насторожуються: хтось обстукує перед порогом чоботи. А я кричу:
— Мама! Це мама!.. — Я відчуваю неньчину ходу на віддалі, я впізнаю її у сні. — Та відчиняйте! Швидше!
Брякають клямки, падав штаба — мама входять, вносячи мороз і зиму.
— Не я йду: Новий рік мене веде… — кажуть і ніяково усміхаються.
Мені, братові й бабусі з радості відібрало мову: мовчимо, теж усміхаємося і світимо очима.
Мати нахиляються до груби, бо в ній вигоріло й вигасло, а вона не зачинена, дорікають, чому ми не вечеряли, а нам кожному хочеться доторкнутися до них бодай пальцем, переконатися, що вони вернулися, що вони тут, з нами.
— Як же ти?.. — спромігшись, ласкаво, вщасливлено запитують бабуся.
— Що я? — відповідають мати. Скинули кожушка й почепили на кілочок коло дверей. Тоді важко сіли край столу.
Ми обліплюємо стола. А вони розпускають хустину, але начеб забувають стягнути її з голови а чи такі втомлені, що це зробити їм не під силу. Й кажуть:
— Я нічого… А от одній жінці… Я здибалася з нею в дорозі. Вона такого мені нарозповідала.
Кінці хустини розсунулися й лежать на маминих плечах, як опалі крила.
— Та незнайома жінка була чомусь у лісі, в Ярилівщині. То дуже густий і темний ліс. Влітку там не видно сонця, а взимку такі глибокі сніги, що провалюєшся по самі пахви. Розповідає: ще вона не вибралася з тієї Ярилівщини, а їй над головою щось гуде. Дивиться, аж то літак. Пролетів, завертається й кружляє над лісом. Розвідує, десь-то винишкує партизанів. їй байдуже. Та лише вона скотилася в долину, а літак як зареве, падає на неї й — «тра-та-та!» Підіймається, розвертається й нападає знову…
Мати оповідали, передихаючи.
— Долина, білі поля, найдрібніша цяточка видна. Та жінка заривається з головою в сніг, а літак накриває її своїми крилами, як кібець курча. «Тра-та-та!..» Кулі шкварчать у снігу, як гарячі шкварки. Літак ганявся за нею, а вона то бігцем, то поповзом ухилялася від нього. Доля милувала її. Трапився місточок, задутий снігом, вона і сховалася… Я йшла через місточок, тут ми з нею здибалися. Я спровадила її додому, тому й загаялася.
Мати схилили голову й докинули:
— Фріци, мабуть, завтра кидатимуть на Ярилівщину залізну кутю.
Брат заперечив:
— Якусь нещасну піщаницю. — Й додав: — Нумо вечеряти. Наша кутя без меду й без цукру, але вона засмачена розтертим маком. — І він перелічував на пальцях наші страви, хвалився, що ми підемо з ним новолітувати; старший, а вдавав із себе малого.
Я запитав, як дорослий:
— Але ж ви, мамо, хліб донесли?
А бабуся журно мовчали: їм було жаль тієї молодиці, яку обстріляв літак, а чи вони відразу здогадалися про те, що нам з братом і на гадку не спадало.
Ми почали вечеряти кутею, запиваючи узваром. Мати взяли одну ложку, другу, за третьою їхні очі почали сплющуватися.
Перш ніж влягтися, я приміряв бабусині чоботи. Потім довго не спалося. Я боявся, що просплю досвіток. Згадувалися слова, які треба приказувати посіваючи. Жодного з тих слів не можна було забути, бо вони промовляються самим сумлінням. Я уявляв свого прадіда, який підкидав до стелі ложку куті, й згадував бабусину науку:
— Новолітуйте, посівайте, щоб усі поля, де вони тільки є на землі, родили… — Я це шепотів і шепотів.
А розбудили мене бабуся колоскове: так доторкнулися до мого плеча, як літній лагідний вітер торкає колосся, щоб не обросилося.
Я спохопився. Брат уже взувся — широченні халяви височіли йому геть за коліна. Я теж заходився взуватися у викривлені й загнуздані мотуззям шкарбуни. Мене зав'язувано в хустину, теплої шапки я не мав. Брат глузував. Я крутив головою, не давався, але бабуся зав'язали мене в хустину, а поверх насунули картуз; насварилися на брата, вгомонили обох, щоб не ворохобились і не шарварку-вали (мати сплять міцним сном), і спровадили нас.
Ми рушили, захопивши рукавицю з зерном.
Заходили з хати у хату. Я за порогом здіймав картуза, а брат скидав свою шапку-бирку, бралися за клямку, гукаючи:
— Не ми йдемо: Новий рік іде!
Нам відгукувано:
— Нехай іде, нехай мирний і здоровий буде!
Тоді я починав:
— Запряжем хмару, виїдемо на сонці: землю орати — поля робити…
— Сійся-родися, жито-пшениця, всяка пашниця, — проголошував брат.
У нашій рукавиці не лише жито й пшениця — ячмінь, овес, гречка, просо, мак… Хіба щастя може бути одноманітне?
Ми набирали по жменьці, й наші голоси дзвеніли:
— Щоб не бив град… Щоб поля не засівалися кулями, білим тілом не заволочувалися і кров'ю не споліскувались. — Так наставляли бабуся.
А завершували:
— Сійся-родися… Коноплі до стелі, льон по коліна, щоб у вас, люди, голова не боліла!
Дуже тиснув мороз, але ми пройшли вздовж і впоперек села, не поминувши жодної хати. Не взяли ні пирога, ні копійки: відробляли борг перед лихоліттям.
Мати вже нас чекали. Стояли в своєму кожушку. А в ньому поли так посічено кулями, що можна встромляти пальці.
— Заходьте і посівайте, — просили.
Ми посівали щедро і старанно. Мені й досі здається, що це зерно не можуть склювати ні свійські кури, ні дикі хижі птахи, що воно ніколи не струпіє.
— Запряжемо хмару, виїдемо на сонці: землю орати — поле робити!