Ірина Потаніна
Ну чисто янгол!
Наш зразковий 9-А
— Ж-ж-ж-ж-ж! Пеу! Пеу! Ти-ххх! I тут я я-а-ак кудихтихнусь!
— Не те слово! А я підзагон уже визагнався і однаково… Ж-ж-ж-ж! Ж-ж-ж-ж!
— Ото ламери! Не так треба! Учіться, поки я живий: Ж-ж-ж-ж! Ж-ж-ж-ж!
Не бійтеся, ви не в дурдомі. Просто наші хлопчики люблять пообговорювати свої віртуальні успіхи. Імовірно, в них колективний склероз: увечері сидять у комп’ютерному залі й «мочаться» один із одним в ігри, а наступного дня в школі один одному ж і нагадують, як усе це відбувалося.
— Тьфу! Ну от уяви, що ти прямокутний трикутник — невже в тебе медіана б за спину полізла?
— І полізла б, якби я була така тупа, як ти!
— Та не можеш ти бути така тупа! У тебе ж один кут уже 90 градусів!!! Виходить, два інші — гострі…
Це теж не ваші слухові галюцинації. Просто Зіночка з Оленкою — наші відмінниці. Як завжди, після контрольної з математики, вони голосно сперечаються, яка відповідь мала вийти в сьомому завданні. Даремно сперечаються! Зрозуміло ж, що ніякій нормальній людині й на думку не спаде розв’язувати сьоме завдання, коли вищу оцінку ставлять за шість.
— Мутер! Мутер!
Це Тамарка в черговий раз відібрала в Якушева плеєр і вмикає його на повну потужність — перекриває всю нашу маячню піснею «Рамштайна».
Решта — я серед них — просто сидять і спостерігають за всім, що відбувається, іноді для повноти звучання постукуючи лінійкою по партах, ногами по підлозі або вмикаючи яку-небудь мелодію на своїх стільникових.
Загалом, чули ви коли-небудь бойовий клич диких індіанців, помножений на потужне ревіння мотоциклів, тріскотняву пострілів і гортанні завивання скривджених орангутангів, — і не оглухли при цьому? Що ж, тоді можете сміливо заходити в наш клас на перерві.
Саме на перерві, бо на уроках учні здебільшого мовчать або мимрять біля дошки щось тихесенько, а право голосу переходить до вчителів. Тоді в нас діється щось дійсно небезпечне для слуху. Ось як зараз:
— Це як розуміти, я вас запитую?! — незмінна наша класна керівниця до того ще й викладає літературу. Ця обставина істотно ускладнює наше з нею взаєморозуміння. — Хто дав вам право бути такими нездарами?! Та я б на вашому місці згоріла від сорому!
Отут вона не права. На нашому місці Тетяна Миколаївна — вона ж Танчик — не зробила б жодної помилки у творі, а отже, горіти від сорому їй не довелося б.
— Що це за ганчірочка! — Танчик тим часом гнівно потрясає в повітрі зошитом Гаврила. — Яке місце ти витирав цим, Гаврилкін?!
— Я не витирав! — спалахує Гаврило. — Я просто підкладав. Ми на футбол ходили, а там сидіти холодно. Усі на газетах сидять, а я… Ну…
Танчик так обурена, що навіть не знаходить відповіді і переключається на наступні пункти наших провин.
— Я старалася, вибирала для вас цікаву вільну тему! Та будь-який учень позаздрив би класові, що пише твір «Які конкурси потрібно проводити на позакласних заходах». І що в результаті?! Ганьба! Ось, Гаврилкін, ти пишеш: «Випробовуваний заходить у темний кабінет, а посередині лежить темний труб із ножем у спині…» Куди це годиться?!
— Це випробування… — шепотить Гаврилкін уперто. — Це перевірка, в кого найміцніші нерви. Це щоб виробити хоробрість…
— «Труб із ножем у спині»?! — не вгаває Танчик. — Хто такий цей «труб»? Шматок труби? Звідки в нього спина, і яким чином туди помістили ніж? Приварили?! Ти хоча б перечитував, що написав?! Або ось Андрєєва, — я напружуюся, як завжди, коли вчителі звертають увагу на мою скромну персону. Щосили намагаюся залишатися незворушною, але все одно відчуваю, як по-зрадницьки заливається фарбою обличчя. — Ти хочеш провести конкурс фантастичних оповідань. Вельми похвально. Але що за дивні «Люди Зимлі» зустрічаються у твоєму тексті?
— Це помилка… — я захищаюся, але Танчик ніколи не слухає наших виправдань.
— Чим так не догодила тобі рідна планета? Ти про множину взагалі чула?! Перевірне слово «землі» тобі коли-небудь зустрічалося?! Там же очевидний наголошений «е»! Чи ти зазвичай «зИмлі» кажеш?
— Зимлі, Зимлі! — хихотять підхоплюючи хлопчиська, і я відчуваю, що мене ще довгенько дражнитимуть цим дурнуватим словом.
— А про твір Крючкової нема чого й казати, — безжально провадить Танчик. — Мало того що в її тексті зустрічається місто «Пітербург»! То вона ще й ім’я головної героїні — своє ім’я — пише з помилкою! Вона в нас «Томара» виявляється! Чим ти думала, Крючкова?
— Пітер! — обурюючись, вигукує Тамарка, миттєво вкриваючись потом. — Перевірне слово «Пітер». А до мого імені — Тома… Мене так удома звуть!