— Заходь, чи що, — посміхнулась я. — Гостем будеш… Тільки давай підемо куди-небудь у людне місце… Ну, один-на-один із тобою бути я все-таки побоююся…
Відображення обурено запирхало, але жодних конкретних заперечень не висунуло.
Гостя із Задзеркалля
За півгодини ми вже сиділи на лавці у сквері біля мого дому та емоційно обговорювали події. Збоку, імовірно, здавалося, що ми — сестри-двійнята. Причому одна з нас була досить дивна. Добре, що не я.
— Боже, на мене всі дивляться! — стражденно кривилася Ангеліна, щільніше насовуючи бейсболку на праве око. Річ у тім, що янголам-охоронцям заборонено користуватися косметикою. А янголам, які прийшли у Світ Людей крізь дзеркало — не можна будь-що змінювати у своєму вигляді з того моменту, коли вони перетнуть межу світів. Здогадалися? Смієтеся? Так-так, Ангеліна прийшла в наш світ різноокою і була неспроможна це змінити. Одне її око виявилося нафарбованим, друге — ні.
— Я так квапилася! Так хотіла швидше ввійти з тобою в контакт, що вибрала найпростіший спосіб — крізь дзеркало. О! Тобі добре, вмилася перед виходом, та й по всьому! А з мене ж бо образ, у якому я ввійшла в реальний світ, тепер не стирається! Я зовсім забула про недоліки дзеркального методу явлення. І здумалося ж тобі нафарбуватися саме в момент моєї появи! Або як уже здумала, то фарбувала б уже тоді обидва ока одночасно…
— Не вмію! — намагаючись не сміятися, виправдувалась я. — Я ж не Юлій Цезар і не Windows, сто справ одночасно робити не вмію. У мене, між іншим, лише дві руки й обидві вони були мені потрібні в той момент для фарбування лівого ока.
— Ет, уперше жалкую, що не стала янголом-охоронцем якоїсь павучихи… В неї б, напевно, знайшлися вільні кінцівки для одночасного фарбування обох очей!
— Усе б нічого, тільки й очей у неї вісім, — довелося подивувати її своїми знаннями з біології. Я вже звикла, що поряд сидить мій власний янгол-охоронець, котрий з’явився зі Світу Здійснених Фантазій, не бентежилася й поводилась із Ангеліною, як зі звичайним дівчиськом. І не я одна!
— Дівчата, чого сумуємо? — двоє однаково скуйовджених хлопців років п’ятнадцяти, однаково недбалою ходою наблизилися до нашої лави. Ой! Запрошуючи Ангеліну в парк, я зовсім забула, що у вихідні всіляка шушваль тиняється тут з раннього ранку та так і пантрує, аби зав’язати знайомство. Звичайно, в таких випадках ми з Танькою мовчки розвертаємося та йдемо геть. Так я збиралася вчинити й зараз, але Ангеліна раптом відповіла причепі. Так ще й як!
— Ми не сумуємо, а саме навпаки. Вибачте, дядечка, нам не до вас. А будете перебивати, заважатимете спілкуватися — міліцію викличу. Врахуйте, стільниковий у мене вже напоготові… — із найчарівнішою посмішкою спокійно повідомила вона.
«Дядечка» безтямно замотали головами, зробили «великі очі» та мерщій забралися. А за хвилину біля нас уже виникли наступні. Цього разу — троє малих хлопчаків, років по тринадцять. Вони давно сперечалися про щось біля сусідньої лави. Хихотіли, перемовлялися та загадково поглядали на нас. Тепер один із них рішуче підійшов до нас.
— Дівчинки, можна з вами познайомитися? — тоненьким голоском відважно випалив він, дивлячись убік. — Ми з друзями гуляємо самі й шукаємо компанію…
З боку сусідньої лави почувся здавлений регіт. Я не витримала й теж розсміялася. Хлопчисько озирнувся на друзів і погрозився до них кулаком. Ті заіржали ще голосніше й пирхаючи подалися геть. Наш співрозмовник замість того, щоб продовжувати знайомство, кинувся услід з криком: «Стояти! Куди? Я виграв! Гони морозиво!»
— Дівчата, — щойно ми з Ангеліною налаштувалися на серйозний лад, як поруч знову з’явилися ті самі «дядечка». Імовірно, вони зробили коло пошани парком і не знайшли ніяких інших осіб дівчачої статі, тому вирішили повернутися. — А може, все-таки сумуєте, га? Ми тут…
— Гуляєте саменькі та шукайте компанію, чи не так? — зі знанням справи перебила Ангеліна.
— Авжеж! — таке розуміння втішило «дядечків».
— Ось і чудово! Бачите он тих хлопчаків? Ну, он же втікають! То вони в такому самому скрутному становищі. Теж, бачте, друзів шукають. Біжіть за ними, може, ще встигнете наздогнати! Чесно!
«Дядечка» розгублено перезирнулися й вирішили, ймовірно, що з божевільними краще не зв’язуватись, та дали нам спокій.
— Ну й люди! — журно поцокала Ангеліна язиком. — І як ти серед них живеш?! Ні хвилини спокою… — вона так комічно супилася, коли була сердита, що мені терміново захотілося знайти люстерко. Невже це мої манери та звички?!
— Хуух… — правила своєї Ангеліна. — Якщо ще хтось підійде, я збожеволію, з’їду дахом і повішуся від розриву серця! — вона тяжко зітхнула, ну, точнісінько, як я, з тими самими інтонаціями. Просто не янгол-охоронець, а ксерокопія якась…