— Дівчиська-дівчатка-дівульки-дівоньки-дівиці, сюди! Я мушу перевірити вас за списком! — і далі голосила наставниця.
Щиро кажучи, назвати «дівчатками» групу учасниць було дуже складно. Ні, четверо з нас таки нагадували людей: кругловида висока дівчина з довгою косою і короною на голові, жвава худа бабуся з гачкуватим носом, доросла пані, що спала під схожим на солярій прозорим ковпаком, і я. Але до решти — великої зеленої жаби з розумними очима та стрілою, затиснутою в роті на кшталт зубочистки, й чималенької іграшкової кішки в клітці з позолоченим пруттям — поняття «дівчатка» ніяк не клеїлося. Не підходила назва й більшості супровідників, хіба що двом пишнотілим тітонькам у широчезних спідницях — почту високої дівчини. Інші ж опікуни викликали прямо протилежні асоціації. Наприклад, сплячою пані опікувалася сумна верба на коліщатах, сплетених з її власного коріння. А двоє величезних лисих дядьків, які чогось називали себе няньками, доглядали кішку. Моя ж супровідниця, як ви вже знаєте, хоч і була янголом-охоронцем звичайної дівчинки, але зовні його нічим не нагадувала. Ось таке підібралося кумедне товариство.
Втім, все це я усвідомила не відразу. Спочатку мене цілком захопив вигляд самої Наставниці.
— Це Курочка Яба! — шепнула Ведмедик, бо помітила мій подив. — Напівкурка-напів’яблуко з селища Одиничних Фантазій.
— Хто ж це, цікаво, сподобився нафантазувати такого? — захихотіла я.
— Один земний хлопчик, Володька Якушев, — нітрохи не бентежачись, відповіла Курочка Яба, яка раптом опинилася просто в нас із Ведмедиком за спиною. — Він ще й не таке придумати може! У нього уява рідкісної потужності плюс пристрасть до всього незвичайного…
— Отетеріти! — тільки й змогла я вичавити з себе.
— Хочете, розповім свою біографію? — провадила тим часом наставниця. — Це відволіче вас від думок про майбутній конкурс, і ви не так нервуватимете… Всі збирайтесь-но в кружечок та під тихий шепоточок розслаблюйтесь-спочивайте, обстановку розряджайте…
— Я теж хочу послухати! — ображено насупилася Ведмедик, бо помітила, що Яба збирає тільки учасниць конкурсу. Опікунка протислася до мене. — Опікуни що — не люди хіба?
Розумніше й чесніше було б відповісти «ні», але курка-яблуко нічого не сказала.
Помічники решти учасниць відразу наслідували приклад мого Ведмедика, й за мить бідолашна Наставниця вже була оточена щільним колом цікавих.
— Почалося все з того, що мій творець вирішив стати самостійним, — тихенько повідомила наставниця. — Було йому тоді від сили два рочки, але він уже сам розповідав собі казки! «Или-були діііда й баааба, й була в них ко? Куочка Яба!» — ось так Володька запам’ятав першу у своєму житті казку. Варто зазначити, що словом «яба» тоді він називав яблуко, тому, розповідаючи собі цю казку, уявляв собі мене куркою-яблуком. Ну, тобто таким ось великим мислячим яблуком, наділеним мовою, вкритим пір’ям, із крильми з боків. Як на мене, чудова історія! Я так пишаюся своєю унікальністю! — тут курка-яблуко глянула на кішку в клітці й зніяковіла.
— Дурна! — розтягла та губи у вражаюче широкій блискучій посмішці. При цьому голова її зробилася напівпрозорою, а хвіст і взагалі зник. Губи ж залишилися цілком виразними й, до того, не переставали говорити. — Бути унікальною — значить усе життя страждати від самотності. «Неуклюжими» в селищі Одиничних Фантазій цілу вулицю населено. І так, знаєте, від цього весело…
— Особливо сусідам! — насупилася Курочка Яба та осудливо заквоктала.
Турботлива Ведмедик відразу взялася все пояснювати. Виявляється, «неуклюжі» — це ті самі істоти, що біжать по калюжах у нашій улюбленій, всім відомій пісеньці. «Пусть бегут неуклюже пешеходы по лужам…», пригадуєте? Багато дітей, слухаючи ці слова, думають, що «неуклюжі» — це кумедні звірята й що вони бігають по калюжах разом із пішоходами… До речі, «неуклюжі» жіночої статі давно започаткували традицію виходити заміж за Чеширських котів, і їхні діти потім уже були наполовину «неуклюжами», наполовину котами. Посміхаючись, такі гібриди завжди починали зникати. А посмішка, зрозуміло, залишалася. Саме такою усміхненою «неуклюжею» і була моя колега по конкурсу краси.
— А чим же сусідам не подобається ця посмішка? — не стримала я цікавості.
З’ясувалося, що посмішки, в принципі, подобаються всім. Не подобається інше: жахлива незграбність і незугарність «неуклюжів». Вони постійно метушаться та неодмінно, хоча й ненавмисне, руйнують усе навколо. Вискочить часом якась «неуклюжа» в магазин по хлібчик, помітить знайомого на іншому боці вулиці, задивиться, запосміхається, вріжеться в стовп… Та так сильно, що в усьому селі потім пилососи забиваються і не працюють.