— Колись давно, коли зловісний Дракон із Драконячих печер атакував наші селища й міста, як викуп йому віддали право забирати собі красунь, котрі програли, — уже далеко не вперше пошепки пояснювала моя опікунка. — Але тільки не щороку, а лише тоді, коли Його Часовості Півневі здасться, що рік буде високосний.
— Що значить, «здасться»? Високосний рік приходить кожні чотири роки. Хіба ні?
— У нас — ні, — Ведмедик була в такому пригніченому стані, що навіть не знаходила в собі сили гніватися за мою нетямущість. Дивлячись прямо перед собою, вона тихенько повторювала свої пояснення: — Наш світ влаштовано таким чином, що ми ніколи не знаємо, який завтра буде день або рік. Його Часовість сповіщає перше, що спадає на думку. Все логічно: час у нас стрибає, мов фантазії в людських головах. Мда, вперше я жалкую про це, — Ведмедик відволіклася від пояснень і пильно глянула на мене. — Хто б міг подумати? О! Я жахлива істота! Бр-р… Е, в тому сенсі… Ангеліно, накажи мені збожеволіти, повіситися й відірвати собі голову! Раз у житті! Раз у житті я хотіла зробити комусь із колег подарунок! Думала, Ангеліна візьме участь у конкурсі, отримає купу подаруночків… Я була впевнена, що роблю добру справу. А в результаті що? — Ведмедик майже ридала. — О, як я могла так кошмарно помилитися! Затягла в смердючу драконову пащеку й тебе, й себе саму…
— Ну, Ведмедику, — я не знала, як її втішити, й почувалася жахливо ніяково. — Ну, не карайся так. Ти ж не знала. І потім, ми поки ще зовсім не в драконячій пащі…
— Не хвилюйтеся, це легко виправити, — з в’їдливою посмішкою заявив страх, який так і не відійшов від нашої клітки. — Дракон так давно нікого не їв! Гострі, мов бритви, жала, знудьгувалися: вони обожнюють перетворювати м’ясо на нарізку.
— О, я не витримаю цього! — простогнала Царівна й закотила очі до заґратованої стелі.
— Тобі чого хвилю-ква-атися? — жаба, діловито перебираючи лапами по пруттях клітки, підібралася ближче. — Певна річ, до вінця з Принцем підеш. Чо-кво смикаєшся?
— Таж я співбесіди з Драконом боюся, — потягла носом Царівна. — Я від виду змій завжди непритомнію… От якби принц зараз сюди примчав та витягнув мене звідси…
— Кви-и-итягне, не кви-илюйся, — чомусь у голосі жаби не чулося й краплі радості. — Тим, що в переможниці конкурсу тебе вибере, й витягне. А я, як ква-завше, залишуся ні в сих ні в тих. А мені ж, по суті, зовсім небагато треба — лише один-єдиний поцілунок Принца. Суперфіналісткам було цей поцілунок обіцяно, пам’ятаєте? Покви-инна ж я врешті-решт перекві-ірити, зачарована я царівна чи звичайна жаба? А тепер Принц ціква-лува-ти, напевно, нікого з суперфіна-ква-лісток не буде. Нас же відразу до Дракона заберуть. Некраси-кво це якось: одній тобі При-ква-нцесі врятуватися суджено…
— Дідька лисого! — втрутилась у розмову Баба Яга. — Чого це їй рятуватися? Я Драконові за сніданок слугувати не згодна, виходить, принц мене вибере. Уже я його приворожу, будьте певні! — тут Баба Яга затнулася та вдарилась у філософські міркування: — Щоправда, не відомо, що краще — вечерею для лютого звіра стати чи на схилі віку заміж за якогось принца-дурника піти. Ох, доля-лиходійка!
— Якщо ви не любите Принца, бабусю, то вам краще до Дракона, — боязко почала Царівна.
— Дурненька ти, чи що? Невже й справді наївна така? Любиш — не любиш, а жити хочеться!
— Я б не жила, якби мене заміж віддали за нелюбого! — твердо вимовила Царівна, а по тому не знати нащо додала: — І навіщо ви взагалі на конкурс ішли?
— Щоби прославитися, звісно, — охоче відповіла Яга, — бо останнім часом народ призабув бабцю. А так я собі безкоштовно рекламу зробила б. Ну й подарунків потім нагребла, природно. А вийшло он як. Або до Дракона в пащеку, або до королів у рідню. Ет, зусібіч обложили!
— Та звідки ви взяли, що маєте такий вибір? — обурено заохкала одна з тітоньок. — Царівна з Принцем, між іншим, змалечку заручені. Він тільки її за дружину візьме! Вам би зараз не про те думати, як Принца приворожити, а про те, як на Драконовій співбесіді краще себе показати.
— Ведмедику, пояснюй! — не витримала я.
— Та що пояснювати? Високосного року всі учасниці конкурсу, котрі не виграли суперфінал, і їхні опікуни, як з’ясувалося, віддаються Драконові. Зараз нас везуть на попередню співбесіду. Ну, щоб Дракон заздалегідь графік склав, кого зараз їстиме, кого — за місяць, кого — за рік. Тут би хитрість яку придумати, щоб цей змій взагалі дивитися на нас не зміг. Та тільки голова у мене зовсім не варить — так мізки розтрусило від нервового виснаження!