— Хитрість? — гмикнула Баба Яга по останній Ведмедиковій репліці. — Непогана ідея! Зараз придумаю щось… Хоча простіше все-таки ворожіння на Принца навести. Сто двадцять років берегла свою волю, так ні ж, створили все-таки умови, щоб мене закільцювати! От іроди!
— Бабусю, — Царівна вже плакала, — не треба ворожіння, навіщо? Ви краще й справді про хитрість для Дракона подумайте.
— Ти ба, чого захотіла! — насупилась Яга. — Хоча добре… Ось для початку зміню вигляд. Чула, Дракон колись на смерть полаявся з однією потворою. Та в нього п’ятдесят років тому килим-літак на день позичила та й дотепер усе повернути забуває. Лютий ірод проклятущий тепер на всіх потвор сердитий. Не зносить їх просто. Перекинусь-но я на таку! — Баба Яга щось швидко пошептала над своєю кишенею і раптом просто на очах почала видозмінюватися. Навряд чи справедливо казати, що обличчя потвори було чимось краще за попереднє Бабусине Ягусине. Але мене вразив сам факт такого ось миттєвого перетворення. — Але ти, дитинко, не думай! — грізно насупилася Яга до Царівни. — На зілля, що причаровує, в мене сили теж знайдуться. Ще назбираю в крайньому разі. Емоції ваші повсотую. Бо хто його зна, може, Дракон саме з задоволенням їсть тих, кого не зносить. З’їсть і не вдавиться…
— Воно, ква, й на краще, коли стару шкарбунку з’їсть. Кажуть, ті, кво-го відразу не пожирають, дуже мучаться потім. Дракон, мовляв, якщо поїдання надовго відкладе, то страшенно тяжкі роботи бранцям вигадує. Навмисно, щоб м’язи накачалися та потім більше м’яса йому перепало. Він, ква, знаєте, полюбляє, кво-ли багато їжі в одній істоті…
— Це звідки такі знання?! — насупилася моя Ведмедик. Вона тут була крупніша за всіх.
— Від сестриці моєї. Ква-а-а! Минулого високосного року вона до Дракона на співбесіду попалася. Усе тут і дізналась, усе бачила. Але Дракон, ква-хвала обставинам, не француз. Жаб не їсть. Прогнав її з тією умовою, щоб, як царівною стане, приходила. Звідтоді багато років промайнуло, а ква-сестриця моя квв-все без діла сидить. Жодної стріли за цей час не спіймала! Ква-все боїться, що якийсь ква-бельбас прийде по свою стрілу, поцілує сестрицю і їй доведеться на царівну перекидатись і Драконові на вечерю йти. Ледарює моя ква-сестриця та страждає від цього неймовірно. Тільки й робить, що комарів ловить, начебто нас для того нафантазовано, щоб цих комах винищувати. А ми ж бо, жаби, створені зі шляхетною метою — для очищення болота від стріл. Адже у наших краях аматорів стрільби знаєте, скільки? Ух, давно б уже все болото стрілами засмітили, якби не ми.
— А хто цю теорію про стріли придумав? — тихенько запитала я у Ведмедика.
— Діти. У нас більшість створено їхньою фантазією. Вона ж бо найяскравіша та найпотужніша.
— Виходить, Дракона, що пожирає учасниць конкурсу, теж вони придумали? Щось недобрі в нас на землі діти, як я бачу.
— Та ти що! Дуже добрі! Просто в усіх казках Дракони їдять або викрадають Царівен. Ото ж і в нас так.
— Стривай-стривай, — забурмотіла я, від хвилювання не надто дбаючи про секретність. — Не хочеш же ти сказати, що я зараз проходитиму співбесіду, а Ангеліну потім за це з’їдять? Слухай, я так не можу. Мені терміново потрібно повернутися в реальний світ. Ангеліна б на моєму місці, певне, якось перехитрувала Дракона, а я…
— У свій світ?! — просто наді мною нависла посмішка «неуклюжі». Причому решти тіла видно взагалі не було. Я з жахом дивилася на розтягнуті в посмішці губи, а вони з нітрохи не меншим жахом перепитували: — Ти що — реальна дівчинка?!
— Тихше, тихше ти! — засичав Ведмедик одночасно й на «неуклюжку», й на мене, хоча й запізно. — Зараз усіх нас викажете!
— Тільки уявіть: тут дівчинка з реального світу! — посмішка «неуклюжі» тим часом металася від однієї претендентки на корону до іншої та урочистим шепотом сповіщала їм про мою наявність. — А що я?! Ви просили «тихіше», я виконала. Про «не кажи нікому» не йшлося.
— О, боги-люди-звірі! — Ведмедик майже як Царівна хвилину тому стражденно склала руки на грудях і закотила очі до стелі.
— І як тільки вона зі своєї клітки вибралася? — здивувалась я.
— Просто, — зітхнула Ведмедик, — коли «неуклюжу» видно цілком, вона неповоротка і вийти із клітки не може. Коли від неї залишається тільки посмішка, вона стає доволі спритною, тому тримати її взаперті нема сенсу. Посмішка спокійно просочується крізь пруття клітки, і ніхто з нянів не заперечує. Умову їй поставлено єдину: не матеріалізуватися цілком поза кліткою. Інакше вона, знаєш, скільки лиха накоїти може!
Тим часом присутні реагували на новину про мене дуже дивно. Тихо перешіптувалися, осудливо косували на Ведмедика та підкрадалися до мене ближче. Робили вони це з такими серйозними обличчями, що я мимоволі відступила за широку спину своєї супровідниці.