— Цього не може бути! — Ангеліна була вочевидь шокована. — Я послала Віру в пащеку до Дракона! Потрібно терміново мінятися назад…
— Ну, того, ти не гарячкуй, почекай ще! — насупилася Ведмедик. — Курочка Яба, може, спробує заперечити рішення Часовості… Ну, або ще що зміниться.
— Обставини не заперечиш, це тобі добре відомо… Якщо вже так склалося, то… Ой, як не хочеться бути з’їденою… Але треба мінятися, це факт…
— Стривай, Ангеліно, — втрутилась я. — Давай поки що не мінятися. Поки що нічого ж критичного не відбувається. Ну, поговорю з Драконом, ну подумаєш… А ти так добре проводиш підготовку до конкурсу! — тут я засоромилася власного егоїзму. — Ну, тобто не тільки в конкурсі справа… Усі кажуть, що людина з реального світу має тут у вас великі можливості. А раптом я навчуся та зумію якось витягти конкурсанток з цієї халепи?
— Кгм! — непевно озвалася Ангеліна. — Звичайно, частка здорового глузду є у твоїх словах… Але…
Скінчити вона не встигла, бо Ведмедик рвучко захлопнула косметичку.
— Ні, — відразу дурнувато посміхнулася вона. — Ніяких сеансів зв’язку. Просто моя підопічна страшенно любить дивитися в дзеркало. Красуня, що з неї взяти!
Широкоплечий страх грізно зиркнув у мій бік і невдоволено відійшов.
— Ху-у-ух! — зітхнула Ведмедик. — Ледь не попалися! Ми ж тепер у в’язниці. А у в’язниці підтримувати зв’язок із волею, особливо такою далекою, як реальний світ, заборонено. Обставини не велять, ось! Сподіватимемось, що цей страх вирішить, нібито йому все здалося й не піде скаржитися… Ет, Ангеліна там, певне, хвилюється. Але зараз новий встановлювати контакт небезпечно. Втім, і ніколи — дивися, ми вже прибули до межі Драконячого Царства.
Страж околиць
Соромно зізнатися, але думки про Ангеліну вилетіли в мене з голови вже за хвилину. Якраз коли вантажівка нарешті виїхала на гору й на перевалі нас зустріла… Снігова Людина. Найсправжнісінька! Величезна, вкрита білою шерстю, що виблискувала на сонці, але подекуди була збита в неохайні грудки. Величезні босі стопи багатозначно тарабанили пальцями по снігу.
— Шановні гості, — замість страшного рику, що, на мою думку, передбачався в такої істоти, з глибин білого хутра полився приємний оксамитовий голос. — Душа моя розривається від щастя привітати вас на межі Драконового Царства!
— Добридень! — несподівано всі хором боязко озвалися ми.
— Дозвольте відрекомендуватися й трохи розповісти про себе! Я — цар гори. Великий Єті, одним чханням здатний наслати на будь-яке місто страшне снігове нещастя. Але боятися не варто. Я скромно працюю воротарем у Драконячому Царстві й нікому шкодити не збираюся. Хіба що самому Драконові, якщо найближчим часом він не виконає своїх обіцянок щодо моїх зручностей. Бо воротар без врат, знаєте, якось несолідно! Все одно, що Царівна без Принца, чи не так?
Дві пари рук у нашій клітці співчутливо склалися біля грудей своїх господарок, які співчутливо зітхали. Цікаво, що Сплячу Красуню теж зворушило це порівняння. Не розплющуючи очей і не змінюючи величної пози, вона зітхнула разом із Царівною, і, гадаю, разом із усіма Царівнами світу, які досі ще не отримали власних Принців.
— Ну, годі ляпати язиками! — втрутилась Баба Яга. Маска потвори була тимчасовою, і для Яги кожна мить була дорога. — Час — не горобець! Полетить — не спіймаєш!
— О, який глибокий зміст у ваших слів, мадам! Ви мене вразили! — Снігова Людина раптово дуже пожвавилася. Вона відкинула з обличчя неслухняний чубчик, несамовито блиснула чорнющими очима й почала пояснювати: — У душі я художник. Моя пристрасть — тонкі матерії та філософія. А ви так філософськи сформулювали це, про горобця… У! Хочете, я попрошу його Триголовість не їсти вас, а залишити в мене?
— Кгм, — Баба Яга вмить оцінила вигідність цього запрошення. — Навіть не знаю…
— О, моя натура не досить тонка та вишукана для вас? — налякався Єті. — Послухайте, як я співаю, — може, це розтопить кригу вашого неприступного серця…
Звідкілясь із надр хутра з’явилося величезне ручисько. Звідтіля ж таки Снігова Людина витягла гітару й сумно затягла: