Семеро міцних чолов’яг, які несли нас, вдячно закивали та кинулися назад до воріт. Схоже, похмурий замок не припав до смаку нашим носіям, страхи ж мчали за ними, буквально наступаючи на п’яти.
— Ну що за люди! — запирхала Ведмедик. — Бачать, що прекрасні дами в небезпеці, а замість того щоб організувати наш порятунок — навтьоки кинулися.
— Не можна їх звинувачувати, — прихвостень дивився їм услід із не меншим презирством, проте чомусь заступився. — Проти волі обставин піти ще ніхто не сподобився. Чому ж вони повинні?
— Тому, що цього разу обставини склалися саме проти нас, — нітрохи не розгубилася Ведмедик, — а раз так, їх треба неодмінно здолати…
— Зухвало говориш, бранко, — по нетривалому роздумі повідомив прихвостень. — Ну, та й добре, їхня Багатоголовість таких любить. Збирайся, будеш перемовницею!
— Що?
— Ну, не всіх же вас до Їхньої Багатоголовості допускати. Галас здіймете, апетит Головам зіпсуєте. За давньою традицією на співбесіду йде хтось один. Перемовниця покаже себе, розповість про інших — і край розмовам. Так і швидше й… — тут прихвостень рвучко викинув з пащі довгого тонкого язика й швидко облизнувся. — І швидше, й апетитніше…
— На жаль, помилочка є, — щиро засмутилася Ведмедик. — Я не з красунь, я — опікун. А за Законом Обставин бути представником усіх бранок одночасно може тільки хтось із учасниць конкурсу. Виходить, я в прольоті. А шкода! Уже я б поговорила з цим душогубом! Уже я б пояснила йому, чому красунь жерти шкідливо! Він би в мене після сьогоднішньої розмови взагалі на дієту сів би.
— Аж так? — прихвостень недобре посміхнувся. — Їхня Багатоголовість й без того вегетаріанець, куди ж йому ще й на дієту?
— Вегетаріанець?! — щасливим хором перепитали ми. І лише верба на коліщатах зробилася ще сумовитішою.
— Атож, — підтвердив прихвостень. — Лицарів і Красунь жере, тільки віддаючи данину традиціям. А так — саму лише рослинну їжу вживає! Ну й потвор іще, аби помститися за одну давню історію.
Баба Яга позадкувала, сховалася за широкі спини нянів.
— Добре, ніколи мені з вами теревенити. Вибирайте, котра з красунь буде перемовницею, та ходім уже… Ну?
Ніхто з нас не видав ані звуку.
— Добре, раз добровільно не хочете, за списком викликатиму…
Я ще нічого не зрозуміла, але вже занепокоїлась. Щось знайоме було в хижому жесті, яким прихвостень розгортав прикріплений до дверей клітки список… «Андрєєва!» — звичайно чула я відразу по тому, як наша Танчик так само розкривала журнал…
— Ангеліна! — урочисто прогримів прихвостень, і я спочатку по-дурному зраділа, що не почула свого прізвища. — Ангеліна Андрєєва! — пояснив він одразу, не залишаючи анінайменшого приводу для радості. — Виходь! Їхня Багатоголовість прийме тебе негайно!
— Бідолашна дівчинко, — зашепотіла Царівна. — Тримайся!
— Опиши нас усіх якомога гірше, — з напутнім словом звернулась Яга.
Лише Ведмедика тішила моя нова місія:
— Чудово, Віро! Вперед! Доведи йому, звірюці, нашу харчову непридатність…
Ну що було робити? Боязко переступила я високий поріг клітки й пішла доводити.
Співбесіда
Вели мене зовсім не як бранку — без жодного конвою і стусанів у спину. Прихвостень ковзав попереду й навіть не оглядався. Очманіла думка: «Втекти!» — залетіла в мозок, але відразу ж сама і втекла, бо вжахнулася моїх спогадів про неприступність замкових стін і Ведмедикову безмежну віру в мене. Втікати перехотілося, натомість схотілося заплакати. Особливо коли я ввійшла до тронної зали.
Величезний, триголовий змій велично лежав на подушках аж у її кінці, біля далекої стіни з наклеєним у кутку календарем.
Довгий і тонкий, мов у пацюка, його хвіст при цьому нервово здригався. По обидва боки від входу в залу, мов почесна варта, завмерли ще двоє прихвоснів. Вони вгледіли мене і вочевидь зраділи. О жах! Усі троє зімкнулися за моєю спиною в ряд і взялися тіснити мене ближче до чудовиська.
Коли я наблизилася настільки, що почала вже відчувати пекучий дух, який виривався з Драконових пащек, прихвосні метушливо повтягували голови у плечі й… прилипли ялинкою по боках драконового хвоста. Той відразу прибрав поважного вигляду.
Дракон повільно сперся лапами на подушки, підняв ліву голову й запитально глянув на мене. Я подумала: якщо негайно не зомлію, то, певно, ніколи в житті більше нічого не боятимусь. Нестерпний погляд пронизував наскрізь, луска на Драконі здіймалася в такт його подиху, величезна пазуряста лапа з кутим перснем на одному з пальців ворухнулася… Усе це виростало переді мною та викликало жах.