— Я не надто розпатлана? — голосно поцікавилась я, звертаючись відразу до всіх, і потяглася до люстерка. — У мене очі не червоні?
— Ти ревла там, чи що? Невже все так занедбано? Хочеш, дам тобі своє дзеркало? У ньому відображення завжди гарніше за оригінал. Я його для заспокоєння нервів іноді використовую… — почала підлизуватися Баба Яга, котра, очевидячки, задумала першою почути новини від мене.
Ведмедик здогадалась про справжню причину потреби в люстерку, тому заходилась наполовину пошепки, наполовину жестами пояснювати Язі недоречність її пропозиції.
— Не треба, — я займалася тим самим, але відкрито. — Боюся, в мене зараз настільки жахливий вигляд, що доведеться розглядати своє справжнє обличчя. Інакше як же я дам йому раду?
— Надмірні нервові потрясіння завжди кепсько позначаються на зовнішності, — маленький парубійко-страх, який казна-звідки тут узявся, співчутливо притулився лобом до пруття нашої клітки. — Частенько наслідки цього бувають непоправні…
Я відійшла від нього якомога далі та з зосередженим виглядом розчинила косметичку.
— Привіт, ну що там у тебе? — дружним шепотом запитали ми з Ангеліною, коли нарешті вгледіли одна одну в дзеркалі. — Як життя?
— Та хіба ж це життя! — знову хором відповіли ми.
— Кгм! І чого це ми так собою милуємося? А-а-а, боїмося постаріти? Недарма, ой, недарма! Ось, дивлюся, й зморщечки на чолі вже з’явилися… — страх кричав мені це через всю клітку. Я розгублено потерла лоба. Страх задоволено захихотів і подався геть.
— Ху-ух! — видихнула Ангеліна в дзеркалі. — Ніби нічого не запідозрив. Добре, бо міг і перекрити канал зв’язку. Як здорово, що ми говоримо в один голос!
Я її майже не чула, пильно й засмучено розглядаючи свій, тобто Ангелінин, лоб. Які-такі зморщечки? Що це ще за новини?
— Не звертай уваги! — порадила Ангеліна. — Страхи на те й страхи, щоб лякати всілякими дурницями. Не вір ім. Їх навмисно на вас напустили, щоб вивести учасниць конкурсу з рівноваги. Напевне, це витівки Драконових прихвоснів. Тільки вони могли додуматися запросити страхів. Та відчепися ти від мого лоба! — обурилась вона, помітивши, що я не слухаю. — Страхи найчастіше брешуть. Вони — пусті. Страх зістарітися — один з найдурніших. Оце він до тебе зараз і підходив. Не слухай його! Менше роби гримас і не морщ лоба, тоді ще сто років на ньому не буде жодної зморщечки. Ну чого ти застигла з таким обличчям, наче на тебе воскову маску натягли?!
— То кажеш «не роби гримас», то лаєшся за спокійне обличчя… — образилась я.
— Гаразд, це все справи не стосується. Насамперед хочу показати тобі, що в мене тут усе в нормі!
Ангеліна гордо посміхнулася й у верхньому куті дзеркала з’явився вже знайомий мені напис «рlау».
— Та-ак! Повернись-но в профіль… Ой, ні, рясні спідниці тобі якось зовсім не пасують. Робитимемо класичний варіант — строга завужена спідниця, блузка, піджак і високі підбори…
Я не вірила власним очам! Перед здивованою Танькою крутилася Крючкова, приміряючи… костюм Таньчиної старшої сестри! Навіть мені Танька завжди дуже неохоче давала приміряти свої речі (хоча всі мої обновки завжди брала поносити з величезним задоволенням!), що вже й казати про сестрин гардероб! Та Танька зроду нікому не дозволяла до нього доторкнутися!
— Я так не зможу! — боязко пропихкала Тамарка. — Я на підборах упаду обов’язково… Я якщо не на рівній підошві, то тільки на ковзанах ходити вмію…
І що ви думаєте? Ні! Танька навіть і не збиралася висміювати недотепу. Навпаки, обличчя нашого «модельєра» раптом засяяло радісно й урочисто:
— Чудова ідея! — вигукнула Танька, хоча Крючкова ніякої ідеї не подавала.
— Ні! — перелякано благала Тамарка. — На ковзанах я в конкурсі виходити не буду!
— Звичайно, не будеш, — запевнила Танька. — Ідея в іншому! Будемо експлуатувати зручний тобі образ. Уяви: всі такі строгі або причепурені, а ти — природна й вільна. Клас? Як Андрійко казала? «Головне — виділитися, запам’ятатися й не втратити гідності!»
«Ах, значить, „Андрійко“!» — насупилась я. Це дурнувате прізвисько дали мені хлопчаки ще в першому класі. От уже не знала, що найкраща подруга поза очі так мене іменує!
— А Андрійко, вона що? — провадила зрадниця в дзеркалі. — Вірно! Всьому голова! Вона просто так чогось не казатиме. Як уже що скаже, виходить, так і треба. Ясно?