— А ква-як на мене, звичайна кводорослина, що пливе з волі ква-обставин…
— Ах, це не має жодного значення! — Царівна стискала пальцями скроні й була очевидячки в напівпритомному стані. — Головне, що він не погодився прийняти таку чудову пропозицію про номінації, — вона підняла на нас повні сліз і рішучості очі. — Що ж, тепер і справді залишається тільки втеча…
І ми побігли… Щоправда, тільки спочатку. По мірі просування вогким кам’яним лабіринтом темп уповільнювався, а настрій похмурнішав. Чи то місцина була надто моторошна, чи усвідомлення непоправності того, що відбувалося, дедалі більше гризло кожного з моїх супутників.
Неспокійно металося полум’я смолоскипа… Й раптом воно торкнулося якогось напису в вибої на стіні. «Тут був Вася!» — повідомляли нашвидкуруч видряпані літери.
— Ось! — на Бабу Ягу та Царівну той напис чомусь справив неабияке враження. — Ось! — в один голос кричали вони, й два пальці — один вугласто покорчений, а інший рівненький і охайний — зі священним жахом вказували на стіну. — Ось! Що сталося з усім відомою Василісою Премудрою! Пригадуєте? Те саме загрожує й нам…
Із плутаних пояснень я зрозуміла наступне. Колись давно Василіса Премудра теж волею обставин потрапила на сніданок до Дракона й теж примудрилася втекти. Як тепер здогадалися мої супутниці, оцим-таки підземним ходом. Три роки промайнули для Василіси в страшних поневіряннях. Ніде вона не могла знайти собі пристанища. Адже той, хто пішов проти волі обставин, не може почуватися в безпеці. Законослухняні жителі країни фантазій неодноразово намагалися схопити Василісу й повернути її Драконові. Зрештою, вона так стомилася, що прийшла до нього сама. «їж, — каже, — вже мене швидше. Краще смерть, аніж таке життя, коли кожен зустрічний на тебе недобре косує та так і пантрує, аби варті передати». Добре, що все добре скінчилося. Виявилось, Дракон із самого початку не збирався їсти Василісу. Її до нього на сніданок привели, щоб два філософи могли продуктивно поспілкуватися. Тобто Дракон мав потребу у Василісі, як у співрозмовниці, а ніяк не в їжі…
— Пощастило їй! — зітхнула жаба. — А ква-наша роль при Драконі, на жаль, виключно ква-кулінарна…
— Зате наслідки втечі для нас будуть такі самі, — перейнялася загальним сумом «неуклюжа». — Ні в рідний дім не прийти, ні вулицею спокійно погуляти… Станемо тепер пустельниками, ізгоями…
— А Принц не те що одружитися, навіть і вітатися з кимось із нас не матиме права…
— І де б ми не сховалися, обставини все одно наздоженуть і покарають напевно…
— І…
— Стоп! — я не витримала цього потоку песимізму. — Якщо втікати так погано, навіщо ж ми тоді втікаємо? Ще тільки й бракувало, щоб я все життя докоряла собі за ваші зламані долі. Самі ми не знаємо, що робити. Тоді давайте спробуємо з кимось порадитися…
— Є тільки одна архімудра та добросердна істота в нашому світі, яка не зважає на волю обставин… — замислено почала одна з тітоньок. — Ти, Віро, земна людина. Тобі з Ним і говорити…
Щось підозріле було в тому, як вона це сказала, але відразу я не звернула уваги.
— Гаразд: кажете поговорити, то кажіть, із ким говорити — поговорю! — я трохи заплуталася, але погодилась. — Що, знову в кабінет до Дракона перебиратися?
— Навіщо ж? — урочистим шепотом за всіх відповіла Царівна. — Ти — людина. Розкрий серце й говори з Богом.
— Агов? Чого ви так серйозно на мене дивитеся? — мені стало якось незатишно. Навіть Ведмедик не вправлялася зараз у своїй звичайній горе-дотепності, а дивилася серйозно й дуже уважно.
— З ким, з ким — з Богом! Пояснили ж! — напружено буркнула Баба Яга.
— А… — тільки й змогла вимовити я у відповідь. — А як?
Утім, зрозуміло. З ким ще може порадитися доведена до розпачу людина? До кого ще звернутися? Мізками я все це розуміла, але у відчуттях і близько не було уявлення про те, як це робиться.
— Відійдіть подалі! — попросила я за мить майже благально. Сказати по правді, я не знала жодної молитви. Якщо й зверталася колись подумки до Бога, то робила це досить екзотично. Ну, щось таке: «Добридень, Боже, як там твої справи? Не дуже відволікаю? Не знаєш часом, як цю задачу розв’язати?» Бог найчастіше не знав і радив моїй підсвідомості зазирнути в підручник. Порада ця, звичайно, виявлялася правильною, але ніяких гарантій того, що я дійсно спілкувалася із Всевишнім, не давала. І ось тепер мені належало…
— Добридень, Господи, якщо ти мене зараз чуєш, подай який-небудь знак, будь ласка. Ми тут усі опинилися в досить скрутній ситуації. Нерозумно, звичайно, відволікати тебе через такі дрібниці, як наші життя, але… — безтямно витріщаючись у склепіння над головою, я навіщось прошепотіла собі під ніс отаку маячню. А потім ще додала для більшої надійності: — Амінь!