— Ви не зрозуміли? — я була така люта на цих жорстоких чудовиськ. — Усім стояти! Всім! — ще голосніше закричала я. — Ясно?!
Їм було ясно. Всі чудовиська завмерли в тих позах, у яких їх застав мій лютий вигук.
— Що це було? — Царівна повернула до мене свої сповнені суму очі.
— Паралізуюче закляття, — нервово посміхнулась я. — Змушує завмерти всіх чудовиськ. Діє дві хвилини. Я його щойно придумала…
— Ну й тупа! — замість подяки закричала Ведмедик. — Чому тільки дві хвилини?!
— Для правдоподібності, — спробувала я виправдатися. — Інакше я б у нього не повірила.
— О, люди-боги-звірі! — Ведмедик демонстративно всіма трьома руками схопилася за голову, але відразу змінила гнів на милість і розпливлася в широчезній посмішці, якій могла б позаздрити навіть Чеширчиха. — А в нас гості! — заявила вона.
Ну це ж треба! З боку далеких пагорбів щосили гнав білого коня вершник у чорному плащі. Всі ми впізнали Принца.
— Швидше! — тітоньки побігли відчиняти йому ворота. — Швидше!
Не встигли засуви знову замкнутися, як Принц уже стояв на стіні з шаблею в руці:
— Мерзенне чудовисько, забери лапи від моєї нареченої! — кричав він Гобліну. — Інакше я заколю тебе на смерть!
Царівна глянула на нього, прошепотіла щось невиразне й втратила свідомість від надміру емоцій. Тіло її від цього стало зовсім гнучким і легко вислизнуло з лапи Гобліна. Принц ледве встиг підхопити наречену.
— Ой! Не відволікайтеся! Вогонь! Вогонь! — спостерігаючи за всією цією романтичною сценою, ми не помітили, як олив’яні солдати підійшли впритул до рову та вперли в стіни облогові драбини.
Принц, Ведмедик, Царівна й тітоньки кинулися перекидати їх. Але драбин було надто багато.
— Залиште це мені! — раптом зажадала «неуклюжа», й няні без заперечень розчинили дверцята її позолоченої клітки. — Розійдіться! — «неуклюжа» вийшла на прогулянку.
Вражаюче легко вона пробіглась краєчком стіни й примудрилася завдати всім драбинам непоправних втрат. Щоправда, при цьому ще трішки пошкодила кладку стіни й ненавмисне зламала зо два зубці на вежі. Няні насилу спіймали її та запхали назад у клітку.
Унизу стурбовано перезиралися олив’яні солдати.
Запитаєте, що витворяла в цей час я і чому не зупинила олив’яних у якийсь простіший, вигаданий на ходу спосіб? Відповідаю: була дуже заклопотана. Кожні дві хвилини я голосно репетувала чудовиськам: «Стійте!» А потім приходила до тями й набиралася сили для наступного крику. Зізнатися, ледь сама від себе не оглухла. Це було жахливо! З кожним разом сили, щоб репетувати, меншало…
— Страх який! Що буде, якщо я зараз зірву голос?! — з жахом прошепотіла я. Відчуваючи, що ось-ось вкотре вичерпається термін дії закляття. І відразу почула хихотіння мерзенного страху, який зловтішно кривився, віддаляючись…
О ні! Чудовиська знову атакували. Ми опиралися з останніх сил. Спляча красуня хропла, «неуклюжа» рвала волосся на атакуючих, Ведмедик дряпалася й кусалась, я хрипіла й не мала більше змоги бодай щось начаклувати, однак теж була вже в рядах бійців. Ми непоправно й однозначно програвали.
— Ет, де наше не пропадало! — раптом зарипіла Баба Яга і зробилась несподівано величезною та громоголосою. — Чого витріщаєтесь? — огризнулася відразу. — Отепер, уважайте, що вам поталанило: витрачу всю накопичену енергію на ваш захист. А наступного разу все одно омолоджувального зілля з псуванням начаклую і Принца на собі оженю.
— Але ви ж не хочете заміж, Бабусю! І потім, ви ж не любите його! — ледь чутно почала свою вічну суперечка виснажена Царівна.
— Не люблю! — легко погодилась Яга. — Тому й оженю. Щоб мучився! Знаєш, як зі мною жити кепсько? І стра-ашно! — з цими словами Баба Яга зросла ще більше. Коли зайняла собою вже всю стіну замку, тихенько потягла носом і… оглушливо чхнула. Буревій небувалої сили вмить відкинув нападників. Баба Яга стомлено зітхнула та повернулась до колишніх розмірів.
— Усе, що я могла зробити. Ось вам кілька хвилин відпочинку… Втім, що це я «вам, вам»… Нам, якщо вже бути чесною, — тут Баба Яга стала у войовничу позу та грізно примружилася: — Чаклувати я тепер довго не зможу, а ось п’ятою в око комусь заїхати ще сили знайду! Ну, нападайте, рідненькі! — один із «рідненьких» — досить великий і міцний вояк — ризикнув і був відразу перекинутий на спину спритною підніжкою. І як тільки Яга це зробила? З наступним вояком, що підбіг ближче, я вирішила спробувати те саме. Це ж треба — вийшло!
На щастя, основна маса «рідненьких» була поки що далеко.
Звичайно, цих кількох хвилин не досить було для повного відновлення наших сил, але їх цілком вистачило, щоб новий наш помічник устиг підбігти до нас.