— Не сміти кривдити прекрасних дам! — розмахуючи величезним дрюком, Снігова Людина взялася відганяти від стін чудовиськ, саме коли ті знову наблизилися. Дракон, який спостерігав за битвою більше збоку, раптом пожвавішав:
— Ах ти, зраднику! Зжерти тебе треба, та ангіну підхопити боюся! Ти що це надумав?!
Але Снігова Людина не реагувала на докори. Із чистим серцем і відважною душею вона захищала те, що здавалося найбеззахиснішим і найкращим.
— Нічого собі! — Баба Яга дивилася на Єті, широко роззявивиши рота. — Оце так-так!
І тут запала пітьма. Раптово, без попередження, не зважаючи ні на які плани наших ворогів.
— Відбій! — голосно протрубили в тилу ворога. — Уночі потрібно спа-а-ати!
— Ур-ра! — закричали всі ми. — Пе-ре-емо-ога-а!
Я боялася радіти разом з усіма. Для того, щоб перемога була остаточною, нам мусило добряче поталанити. О, як я сподівалася на це везіння!
— Справа в тому, що, як вичитала Віра, за Законами Обставин, замок, який зумів витримати облогу понад місяць, вважається неприступним, — пояснювала Принцеві та Сніговій Людині Царівна. — Якщо Його Часовість, коли кукурікатиме, назве завтра потрібну нам дату, ми виявимося в загальновизнаному неприступним замку. А виходить, зможемо диктувати свої умови. Зможемо вимагати скасування деяких Законів Обставин. Тільки б Його Часовість назвав дату, яка була б пізніше за місяць від сьогоднішнього дня!
Перемоги теж поодинці не ходять
Ну що вам сказати? Ми перемогли. Не знаю вже, що там снилося Його Часовості, але на ранок він оголосив усім дату з такого далекого майбутнього, що я відчула себе Динозавром.
Щасливі, досі ще не вірячи у свою перемогу, всі ми стояли на стінах замку, радісно обіймалися та завзято тисли одне одному руки. Щойно в нас був сеанс зв’язку з Королем. Той визнав нашу перемогу й дуже просив покинути неприступний замок і повернутися до обов’язків учасниць конкурсу. І ще він сказав, що придумав чудовий компроміс, аби вдовольнити наші інтереси й водночас не порушити Волі Обставин.
— Вчинимо так, як частенько роблять у реальному світі. Нехай у нас буде багато номінацій. Тоді всі фіналістки стануть переможницями, їсти нікого не доведеться.
— Яке мудре рішення! — не без глузування заахкала я. — І як тільки воно спало вам на думку?
— Ну, я ж правитель. Я повинен уміти шукати варіанти, — нітрохи не збентежився Король.
— Не гнівайся на нього. Він просто дурний. Живе так, як пропонують йому Обставини, — тихенько шепнула мені Царівна. — Коли я стану Королевою, обов’язково викоріню всі палацові інтриги, відучу підданих брехати й поясню їм, що Воля Обставин — далебі не головний закон світобудови.
І це теж було нашою спільною важливою перемогою. Я вже не здригалася від думки, що могло б трапитись, якби Його Часовість назвав дату з минулого, або з найближчого майбутнього. Що трапилося, то трапилося, й нема чого переживати, що могло б бути інакше. Особливо коли навколо панує така радість.
— Вітаю! Дякую! Якби не ти… — чулося звідусіль.
Няні дякували Царівниним тітонькам, а моя Ведмедик зізнавалася у довічній відданості жабі. Я почувалась так, начебто щойно раптом отримала річний табель із самими п’ятірками або набір французької косметики від мами в подарунок, або так, начебто нещасний Ваня Сємєчкін попросив у мене номер телефону… Загалом, я почувалася справжньою переможницею. Всі були цілі й задоволені… Ніякі обставини не могли перешкодити нашим чудовим планам. Як же це все-таки здорово, коли друзі приходять на допомогу в потрібну хвилину й коли діло робиться… До речі, про друзів…
— О, жах! — розімлілий від наших подяк, зацілований Єті раптом не на жарт стурбувався. — Кошмар! Страшна втрата! Дама мого серця кудись зникла! Я не бачу її серед тих, хто святкує перемогу… — він уже був ладен вибухнути страшним ревінням.
— О, не хвилюйтеся, — спробувала я розрядити обстановку. — Може, вона соромиться? Почекайте трохи — вона неодмінно приєднається до нас.
— Не може ж вона, свиня невдячна, не поцінувати подвигу, який ви заради нас вчинили! — у тон мені прощебетала Ведмедик, а потім скривилася в бік нянів і гнівно загарчала: — Де Яга?! Негайно відшукайте! Він же ось-ось зареве з горя та дощенту зруйнує цей замок…
Няні знизали плечима: мовляв, нам і без Яги клопоту не бракує, і я вирішила сама вирушити на пошуки. Яга стояла біля головної стіни, дивилася вдалину, її довгий гачкуватий ніс ображено смикався. У маленьких круглих очицях, оточених зморшками, ніби сонце проміннячком, стояли сльози. Я розгубилася й мовчки завмерла біля нашої головної задерикуватої розбишаки.