М-да, уміла все-таки Крючкова здивувати! Випалила цю страшну погрозу, розвернулася й помчала до виходу з їдальні. Ми з дівчатами знову перезирнулися, не припиняючи веселитися.
«Цікаво, Ангелінці на весіллі в Царівни теж так здорово?» — промайнуло в моїх думках. І відразу в тих-таки думках пролунала виразна відповідь: — «Майже! Складно, знаєш, одночасно й мазурку на балі танцювати, й стежити, щоб ви там, на своїй дискотеці, ні в яку дурнувату історію не влізли. Особливо Ведмедикові тяжко. Відговорює зараз твою Тамарку від бійки…»
— Що?! — я кинулася в коридор.
— Ото недобитки! — Крючкова обурено стискала кулаки й напружено сопла. — Я вам рідною мовою кажу: йдіть собі по-доброму. Не вмію я в інтерв’ю базарити!
Двійко охайно підстрижених високих хлопчиків — обидва в окулярах, обидва у відпрасованих штанях і білих сорочках — огидно хихотіли. Перший підсовував Тамарці до носа диктофон. Другий нахабно тримав нашу Томку за лікоть і ставив наймерзенніші запитання:
— Скажіть, вам не було кривдно зображати клоуншу? Ваша манера говорити — це частина образу, чи ви й справді така, кгм… дивна?
Я вже кинулася була її рятувати, на бігу складаючи відповіді, якомога в’їдливіші, як раптом…
Я аж сторопіла, коли дрібний Якушев зненацька вискочив із їдальні, по-мавпячому підстрибнув, схопив диктофон і кинувся геть.
— Агов, стривай! — розгублено закричали хлопчаки вслід Якушеву, який мчав кудись у кінець коридору. — Віддай диктофон! Ти що? Та ми… Та ти знаєш, хто ми?
— Знаю! — з безпечної відстані скривився Якушев. — Ви одинадцятиклашки з тієї школи, в якій головна міска вчиться. Її завидки беруть, що всю увагу глядачі нашій Томці віддали, ото ж вас і послали зібрати матеріал для паскудного інтерв’ю в шкільну газету. Що я, марно хіба півгодини біля вашої компашки крутився. Усе чув, тепер не відбрешетесь!
— Добре, малий, — по нетривалому роздумі «журналісти» вирішили спробувати домовитися. — Ти диктофона віддай, усе-таки річ дорога. Обійдемося й без інтерв’ю.
— Згода! Зараз, тільки Томчин голос зітру, — Якушев вставив навушника собі у вухо й щось швидко натиснув на диктофоні. — Та якщо почую, що ви про нашу Тамарку всіляку гидоту розказуєте… Ух, буде вам веселе життя!
Із цими словами Якушев обережненько поклав диктофон на підлогу та підштовхнув у бік одинадцятикласників. Блискуча коробочка виявилася доволі слизькою і прикотилася просто під ноги Тамарці. Миттєво піднялася в повітря кросівка сорок другого розміру та загрозливо зависла над диктофоном.
«О, ні! Поламати диктофон гостей школи тільки за те, що вони ставили дурні запитання для інтерв’ю… Неприємності й плітки потім від нас не відлипнуть!»
— Жартую! — раптом посміхнулася Тамарка, забираючи ногу. — Ідіть, я сказала, по-доброму. Тільки запам’ятайте на майбутнє: не варто висміювати те, чого до кінця не розумієте. Ясно?
«Ого! Все-таки спілкування з Ангеліною не було для Томки марним», — промайнуло в моїх думках.
— Знаєш, близьке спілкування з тобою не минуло для мене марно… — замислено повідомила Томка, коли горе-журналісти вийшли. Я вже була злякалася, що Крючкова навчилася читати думки, але вона пояснила: — Ти так багато муштрувала мене та виховувала… Змушувала робити зарядку й ще всілякі дурниці… О! Я ладна була тебе прибити. Але не прибила ж! Тому навчилася тримати нерви в кулаці. Добре! Бо я цим недобиткам показала б, де раки зимують, а вони мені за це — де кабінет директора…
— Та нічого, Якушев їх і так провчив…
— Якушев! — обличчя в Томки раптом прибрало замисленого й ніжного виразу. — Іноді я думаю, що він навіть кращий за Сємєчкіна, правда?
Я насилу стрималася, щоб не розсміятися. Дрібний, верткий Якушев, який весь час кривиться та дражниться, й наша велика, войовнича, вразлива Томка. Що може бути з цієї пари?!
І тут із їдальні долинула повільна мелодія.
— Агов, не спіть! — намагався розворушити всіх чийсь голос, посилений мікрофоном. — Хлопці, де ж ви? Запрошуйте дівчаток! Коли ще випаде нагода?
— Е-е-е… Це… — до нас із Тамаркою підлетів розпашілий Якушев. — Андрєєва, слухай, я тобі хотів сказати…
«Ой, невже він зараз почне запрошувати мене на танець? Ото незручно перед Томкою буде…»
— Я тобі, Вірко, хотів сказати спасибі! — провадив Якушев цілком навіть серйозно. — За те, що конкурс кльовий вийшов. Суперський! — тут він повернувся до Тамари, глянув знизу вгору їй у вічі й, досі ще звертаючись до мене, продовжив: — А тобі, Томко я інше хотів сказати… Загалом, хочу запросити тебе на танець, товаришко Крючкова.