— То запрошуй! — насупилася напружена Тамарка.
— Ну, це… Ну, загалом… — м’явся Якушев.
— Добре, пішли! — Тамарка не витримала, згребла кавалера в оберемок і потягла в темінь дискотеки. Якушев при цьому мав цілком щасливий вигляд. О, діла!
Неподалік від Якушева з Крючковою, які тупцювали на місці, танцювали Танька з Гаврилкіним. Здорово! Здається, вони тут найгарніша пара…
— Вірка попросила, я й сказав. Ми ж знали, що ти за дверима слухатимеш… — долинули до мене плутані Гаврилкіні виправдання. Ой, тепер доведеться з Танькою стосунки з’ясовувати за Ангелінині штуки. Скажу, що для користі справи! Або там, що сама не відала, що творила! Ух…
— Ні, ну Тань, ну ти чого? — не вгавав Гаврилкін. — Знайшла, на що ображатися!
— Ото ще, — пирхала Танька. — Потрібен ти мені триста років… Ще ображатися на тебе…
Але танцювати не переставала. Виходить, все-таки потрібен, чи не так?
— Пробачте, можна вас запросити? — пролунало над самим моїм вухом. Я підняла очі й відразу взялася завзято їх терти, щоб розвіяти міраж.
— Щось трапилося? — співчутливо поцікавився міраж. Я відчайдушно замотала головою. Чи то щоб повідомити, що нічого не трапилося, чи то щоб витрусити з голови цю мару.
— Ну, тоді… — мара взяла мене під руку й повела до танцюючих.
Як повідомили потім відмінниці, котрі спостерігали збоку, Танька з Гаврилкіним відразу відкотилися на друге місце. Найкрасивішою танцюючою парою вечора одноголосно були визнані ми з Ванею.
— Я давно помічав, що ти в нас особлива… Але сьогодні… Коли довідався, що це ти була режисером виступу наших на конкурсі… Ти молодець!
— Це не я, — вже кому-кому, а Сємєчкіну брехати не хотілося, — це мій янгол-охоронець! — я відразу спохопилася. — Але ти не думай, я для неї теж дещо зробила. Нітрохи не гірше!
«Ой, що я мелю? Зараз він почне вважати мене божевільною, злякається і втече!»
— Кажу ж, особлива! — тихенько прошепотів Сємєчкін, не зводячи з мене очей. А про божевілля нічого не сказав. І навіть не подумав, зважаючи на те, що й далі танцював і посміхався.
А далеко вгорі, у світлі прожекторів, промені яких раптом зійшлися в коло, утворилася ледь помітна арка. На мить у ній з’явилися напівпрозорі обличчя моїх любих знайомих. Моя Ведмедик по-змовницьки підморгувала, Царівна радісно посміхалася, Ангеліна просто дивилася і, здається, як і я, не зовсім вірила, що той самий Ваня Сємєчкін танцює зараз зі мною…
