Найвагоміший доказ того, що нам як ніколи потрібно поліпшувати нунчі, — поведінка людей, які переходять вулицю, не зводячи очей з екрана смартфона й не помічаючи двотонну автівку, яка мчить у їхній бік. Багато хто навіть не звертає уваги на водія, який зчиняє галас і вимагає пильнувати. Здається, ніби суспільний обов’язок водія помітити, що пішохід поглинутий смартфоном, не менший, а то й більший, ніж обов’язок того ж пішохода уважно переходити дорогу.
Якщо смартфон заважає вам побачити щось настільки помітне, як автомобіль, він же завадить вам помітити «незначні» ознаки того, що відчувають і про що думають ваші рідні, колеги або керівник. Ви можете сидіти в барі й писати у Твіттер: «Таке щастя! #з_давніми_друзями_офігезно», навіть не підозрюючи, що вашому давньому другові кепсько на душі.
Значно легше втупитися у телефон, ніж спостерігати за тим, що відбувається навколо. Утім, винна в цьому аж ніяк не технологія: це ми вибираємо легкий спосіб утекти від дійсності, замість того щоб терпіти дискомфорт від перебування серед людей. Для майстра нунчі нездатність витримувати обтяжливе мовчання — це слабкість.
Власне, потреба відволікатися стала настільки звичною, що багато хто опиняється на межі нервового зриву, якщо розмова переривається бодай на півхвилини. Дійшло до того, що вже не вважається нечемним перевіряти телефон під час зустрічі; ба більше, неввічливо просити співрозмовника відкласти смартфон. Я знайома з декількома вчителями, які присягалися, що ніколи не дозволять учням користуватися смартфонами в класі. Усі вони зазнали поразки й капітулювали.
Смартфони існують ще не настільки довго, щоб ми могли передбачити далекосяжні наслідки їх використання. Проте я гарантую, що за інших однакових умов люди, здатні відкласти свої телефони й оцінити ситуацію, виявляться успішнішими в житті.
Для багатьох з нас очевидно, що соціальні мережі — найкращий засіб пізнання людей. Саме тому в мовленні ми компенсуємо це недолугими перебільшеннями: наприклад, кажемо, що фотографія настільки приголомшлива, що «всі аж баньки повитріщали» або «афтор пече, що аж хочеться ще». Літературні вислови, які ми використали б у розмові віч-на-віч, здаються недостатніми в інтернет-спілкуванні, і доводиться вдаватися до емоційніших виразів.
Приклади того, як технологія знищує нунчі, можна знайти навіть у найближчому оточенні: у кожного з нас є друг, якого постійно обдурюють якісь жахливі люди. Люди, з якими він познайомився онлайн.
Хай як добре ви знаєтеся на онлайн-спілкуванні, не варто довіряти тому, що ви дізналися з розмов в інтернеті. Неможливо замінити онлайн-спілкуванням особисті зустрічі, адже потрібно стежити за поведінкою співрозмовника безпосередньо й у реальному часі, щоб дізнатися, що він насправді думає. А якщо ви не розумієте співрозмовника, то не можете й отримати від нього бажаного, от і все.
Та як позбутися руйнівного впливу технологій на нунчі? Ви можете вдатися до декількох незначних дій, які, утім, призведуть до суттєвих змін.
Насамперед, надсилання емоційних повідомлень ніколи не на користь. Перше повідомлення ви надсилаєте людині, проте всі наступні — це лише відповідь на повідомлення. Можна сказати, що ваш телефон спілкується з телефоном вашого співрозмовника. Так нічого не з’ясуєш.
Розмова віч-на-віч, вочевидь, доречніша в складній ситуації. Утім, якщо ви не можете зустрітися зі співрозмовником і мусите обмежитися листуванням, завершіть листа так:
1. «А ви як гадаєте?»
Вас цікавить, що думає співрозмовник, і ви не можете інтерпретувати його мову тіла, маючи лише листа.
2. «Обговорімо це питання додатково під час зустрічі».
Інакше кажучи, спробуйте домовитися про особисту зустріч.
А потім дійте рішуче: візьміть записник та організуйте цю зустріч віч-на-віч.