Часом я стикалася з тим, що люди нервували, коли хтось у їхній присутності розмовляв мовою, якою вони не володіли. Таким людям притаманний ірраціональний страх: їм здається, що всі навколо обговорюють саме їх. Просто припиніть це. Ви не все розумієте — і це неприємно. Але просто пересидьте це почуття.
Це правило схоже на заборону казати на першому побаченні, що тепер людина, яку ви запросили, не може відмовити вам у сексі, адже хтось інший покохався з вами після того, як ви сходили з ним до цього ж ресторану.
Якщо ви завітали до країни, де існує традиція залишати чайові, не варто казати: «Вибачте, у моїй країні залишати чайові не заведено». Якщо ви завітали до країни, де в ресторанах за хліб чи печиво треба платити окремо, ваша незгода з такою політикою — це не проблема ресторану.
Спостерігайте за навколишнім світом та адаптуйтеся, а не вимагайте від цілої культури, щоб вона адаптувалася до вас.
Пам’ятаю, один мій знайомий американець невідомо чому почав розповідати, як він літав у Париж: «Це було жахливо. Я підійшов до віконця довідкового бюро в метро й попросив допомогти мені. Але мені ніхто не допоміг! Попри те що допомагати пасажирам — це їхня робота!»
Розпитавши його про той випадок, я дізналася, що він наскочив на співробітника метро, відразу почавши розмову англійською мовою. От халепа! Я розумію, чому співробітник не захотів допомагати такій людині.
Ну гаразд. По-перше, якщо не йдеться про безпосередню загрозу вашому життю, починаючи розмову з кимось за кордоном, завжди вітайтеся з цією людиною її мовою. У Франції треба вимовити bonjour і дочекатися, коли співрозмовник його повторить. Пам’ятайте про правило нунчі № 5: «Правила етикету існують не без підстав».
Привітання (bonjour чи інше слово будь-якою мовою) — це не гаяння часу, не анахронізм, який лишився нам з минулого століття. Це спосіб донести іншій людині, що ви хочете щось їй сказати. Потрібно дочекатися її відповіді, щоб вона відволіклася від власних думок і могла звернути на вас пильну увагу. У більшості культур світу до початку розмови і між друзями, і між незнайомцями заведено вітати одне одного.
Навіть якщо ви не знаєте, як вітаються в цій країні, будь ласка, не ризикуйте й починайте будь-яке звернення з проханням про допомогу з еквівалента виразу «Добридень» — будь-якою мовою, хоча б вашою рідною. На нашій планеті немає жодної культури, представники якої почали б глузувати з вас або образилися б на вас через те, що ви привіталися, перш ніж попросити про щось.
По-друге, чому ви взагалі вважаєте прийнятним починати розмову іноземною для співрозмовника мовою без будь-якого попередження? Навіть людину, яка володіє декількома мовами, може спантеличити раптове звернення іншою мовою. Якщо ви хочете використовувати свою рідну або будь-яку іншу мову, яку за нормальних обставин у цій країні не використовують, будь ласка, завжди починайте із запитання: «Чи володієте ви [моєю мовою]?» Воно ментально підготує співрозмовника до зміни мови або спонукатиме відшукати когось, хто зможе вам допомогти.
Саме так учинив Мінсу Кан, коли прийшов до одного професора в Кембриджському університеті. Кан здобув освіту на Заході й вільно володіє англійською мовою, але навіть за таких умов людина зі швидким нунчі ніколи не сподівається, що все розуміє лише завдяки знанню мови. Потрібно брати до уваги й інші дані. Джордж Бернард Шоу казав: «Англія й Америка — дві країни, розділені спільною мовою»[56]. Кан розповів мені: «Доки я спілкувався з професором, мені здавалося, що я нахабно вдерся до його кабінету. Професор поводився дуже ввічливо, але я помітив, що він не може дочекатися, коли я заберуся звідти. Тож я сказав: “Дякую, що знайшли для мене час” — і встав, збираючись іти. Саме тоді він запитав, чи не хочу я завітати до нього додому на обід з його сім’єю. Я припустив, що він сказав так з увічливості, тому відмовився».
56
Висловлювання Бернарда Шоу, яке, утім, також приписують Оскарові Вайлду та Вінстонові Черчиллю.