Ось декілька прикладів тверджень, які команда Хео додала до тесту для визначення рівня нунчі людини (відповідь «так» свідчить про високий рівень нунчі):
• Я ніяковію, якщо потрібно сказати щось, не знаючи про настрій / психічний стан співрозмовника.
• Навіть якщо зі мною говорять завуальовано, я можу зрозуміти підтекст.
• Я можу швидко визначити настрій та емоційний стан співрозмовника.
• Я не бентежу інших людей.
• Під час багатолюдних заходів я легко можу визначити, коли варто піти.
Підсумки дослідження Хео свідчать, що людям, які поводяться відповідно до емоцій інших та які здатні правильно оцінювати атмосферу в приміщенні, життя видається значно простішим, ніж тим, кому не вистачає нунчі.
Варто звернути увагу на декілька нюансів у тесті. По-перше, важливе використання слова «швидко» в третьому пункті опитування (як у деяких інших твердженнях з тесту, які тут не наведено) — воно свідчить про особливе значення швидкості нунчі (на противагу цьому, у тесті на визначення рівня емпатії швидкість не береться до уваги). По-друге, у твердженні «Я не бентежу інших людей» ідеться не про дію, а про бездіяльність, що підкреслює ще одну важливу характеристику нунчі: як наріжний принцип нунчі можна використати цитату з клятви Гіппократа, яку складають лікарі: «Передовсім, не спричини шкоди»[15].
Лікар не призначатиме пацієнтові пеніцилін або хіміотерапію під час першого ж огляду. До цього він визначить діагноз і схему лікування, якщо воно взагалі потрібне. Перш ніж виправляти ситуацію, лікар має переконатися, що його дії не спричинятимуть шкоди. Наприклад, деякі люди мають смертельно небезпечну алергію на пеніцилін. Може статися й так, що рак у пацієнта вже на тій стадії, коли хіміотерапія лише погіршить якість його життя. Без діагнозу так звана допомога не спрацює. Нунчі вимагає, щоб ми докладали зусиль, щоб «передовсім, не спричинити шкоди», проте доволі часто нам це не вдається — оскільки наше нунчі стає заручником бажання виправити ситуацію. Іноді той, хто щиро прагне «допомогти», насправді лише все погіршує.
Наприклад, людина, якій бракує нунчі, бачить, як хтось плаче. Вона привертає до цього увагу присутніх, простягаючи носовичок і голосно запитуючи, чи все гаразд. Насправді ж насамперед треба було визначити, чи не хоче її співрозмовник, щоб йому дали спокій.
У Кореї, Японії та інших країнах Азії візитівки досі відіграють надзвичайно важливу роль. Попри те що Корея значно випереджає країни Заходу в розвитку цифрових технологій і соціальних мереж, корейські підприємці все ще користуються паперовими візитівками. Їм і на думку не спало б запропонувати новому знайомому переглянути їхній профіль на LinkedIn, у соціальній мережі ділових контактів.
Представники західних культур давно не покладаються на візитні картки. Щонайменше у двох американських компаніях, де я працювала, відмовилися відразу друкувати мої візитівки: керівництво хотіло дочекатися більше запитів на друк від співробітників, адже тоді можна буде дістати знижку за гуртове замовлення. Будь-який кореєць від такого зжахнувся б, бо для нього це те саме, що почути від нового керівника, що в туалеті відділу фірми немає туалетного паперу, оскільки компанія купує його лише під час розпродажу після Різдва.
У Кореї візитівка відображає вашу особистість. Робота без візитної картки — це не робота, а людина без візитної картки не здатна зробити внесок у розвиток суспільства.
Коли хтось у Кореї дає вам свою візитівку, треба сприймати її як продовження його тіла. Картку віддають обома руками, схиляючи голову, — і приймати її теж потрібно обома руками, уклоняючись. Ви маєте подивитися на картку й уважно її прочитати, витративши на це принаймні декілька секунд. Не можна класти візитівку до кишені, пхати її в гаманець, щось на ній писати або ще якось її паплюжити. Треба обережно сховати її до візитівниці, саме для цього й призначеної.
Усе це спричиняє певні незручності, проте в цьому й полягає мета. Здіймаючи метушню та дбаючи про таку дрібницю, як візитівка, ви демонструєте співрозмовникам, що цінуєте їх більше, аніж власний комфорт.
Залежність від комфорту — ворог нунчі.
У Кореї (як і в багатьох регіонах від Середнього Сходу до Східної Азії) під час бенкету треба наповнити чужі келихи, перш ніж налити собі. Наливаючи, потрібно притримувати вільною рукою рукав. Ця традиція пов’язана з тим, що раніше корейці носили одяг із широчезними довгими рукавами і нікому не хотілося випадково вмочити рукав у чужий напій. Проте чому вони зберігають цю традицію, якщо сучасний одяг не має таких рукавів? Чому притримують себе за голий зап’ясток, навіть якщо вдягнені у футболку? Тому що цей жест виражає зближення з іншими. Поводячись так, ви виявляєте повагу до свого оточення. Крім того, ви самі налаштовуєтеся на перебування «тут і зараз», звертаючи увагу на людей навколо. Знову ж таки, це вияв превалювання нунчі над комфортом.
15
«Primum non nocere» — крилатий вислів невідомого походження, центральний принцип медичної етики, якого, утім, немає безпосередньо в клятві Гіппократа.