— Слухай, — поважно промовив Буцик, — здається, ти хотіла навчитися чарувати так, як це робимо ми, нямлики?
— Так! Дуже! — відповіла Олянка.
— І ти справді хочеш стати такою маленькою, як мешканці Країни нямликів?
— Звичайно! Я про це мрію відтоді, як уперше тебе побачила…
— А ти не злякаєшся? Адже у стінах вашого будинку є такі місця, про які навіть ми не знаємо. Там блукають підступні стіногризи й діркокрути — вони вмить можуть прогризти будь-яку стіну й прокрутити у підлозі чи у стелі величезну дірку. Скільки необачних нямликів потрапляло у їхні пастки!
— Але ж ти підеш зі мною? — запитала Олянка, впевнена, що нямлик супроводжуватиме її.
— Та в тому то й річ, що приборкати цього нахабного водограя можу лише я, і тільки тоді, коли залишатимусь біля нього й пильнуватиму, щоб він не затопив весь будинок. А тобі самій доведеться піти в нашу країну й повідомити нямликів про те, яка небезпека нависла над ними. Але пам'ятай — головне, щоб по дорозі ти не зустріла Привид Здичавілого Сантехніка! Той, хто хоч раз потрапив у його лабети, вже ніколи не побачить денного світла.
— А що це за привид? Я про нього ніколи не чула.
— Як? Хіба ти не знаєш, що багато років тому, ще коли тебе й на світі не було, у вашому будинку лагодив трубу в підвалі молодий недосвідчений сантехнік на ім’я Митько, і що він зник без сліду? Лише його вірна викрутка, обценьки та розвідний ключ залишилися лежати на цементній підлозі…
— І що з ним сталося?
— Ти і справді хочеш почути цю історію? — запитав нямлик і з сумнівом похитав головою. — Май на увазі, від неї кров холоне в жилах і волосся на голові стає сторчма!
Олянка ковтнула слину, бо в неї від хвилювання пересохло в роті, а тоді рішуче стріпнула головою й промовила:
— Так, я хочу знати, що сталося з сантехніком Митьком!
Адже не можна було показати Буцикові, що вона злякалася. Хіба він схоче, щоб якась боягузка вирушила до Країни нямликів рятувати її мешканців?
— Що ж, тоді слухай… Сантехнік Митько почув, що за стіною підвалу хтось жалібно скавчить. Хлопець вирішив, що це маленьке цуценятко провалилося у дірку й не може звідти вилізти. Тож хоробрий юнак, який завжди допомагав стареньким бабусям переходити вулицю, захищав діток від хуліганів і, звичайно, підгодовував безпритульних тварин, кинувся на допомогу.
— І що, він урятував цуценятко?
— Якби ж то було цуценятко! — зітхнув нямлик. — Насправді Митько потрапив у пастку до головного діркокрута на ім’я Жалібно-Скавчальський — відомого лиходія, котрий умів майстерно скавчати тоненьким щенячим голоском. На совісті цього ошуканця був не один слюсар-сантехнік. Але попередні жертви Жалібно-Скавчальського все ж змогли врятуватися. Кілька годин чи навіть днів поблукавши підземними лабіринтами, вони вибиралися на волю десь далеко за містом і вже ніколи не брали до рук розводного ключа.
Коли наполохані сантехніки намагалися розповісти друзям, знайомим чи міліції про те, що бачили під землею, їх відправляли до божевільні. Бо хіба можна було повірити, що у підвалі звичайного житлового будинку завелася волохата блакитна істота з великою пащекою й трьома рядами залізних зубів?
— Невже хижий діркокрут з’їв Митька? — тремтячим голосом запитала Олянка.
— На щастя, ні. Хоча, можливо, для сердешного Митька було б краще, аби його з’їли…
«Хлюп!» — це водограй, що майже перестав дзюркотіти зі стіни, вихлюпнув у кімнату довжелезний струмінь води.
Протилежна стіна вмить зробилася мокра-мокрісінька, а Олянка з Буциком ледве встигли ухилитися. Після цього голосно загули труби, а з-за стіни почулося чи зітхання, чи стогін.
Розділ четвертий,
де вражена Олянка слухає закінчення моторошної історії про слюсаря-сантехніка
й вирішує вступити у двобій із підземним лиходієм Жалібно-Скавчальським
— Чуєш? — прошепотів Буцик, дослухаючись до моторошних звуків. — Здається мені, що це Привид Здичавілого Сантехніка блукає таємними лабіринтами.
— Зажди, Буцику, а чому ж Митько не зміг урятуватися?
— Він втрапив до підвалу і почув скавчання діркокрута у Кусючий День. Цей день випадає лише раз на десять років і кожен, кого в цей день вкусить стіногриз чи діркокрут, перетворюється на привида. Тепер він сам має заманювати й кусати кожного, хто опиниться у вологому темному підземеллі й вирішить полагодити іржаві холодні труби…
— Он воно що! — вигукнула Олянка. — Тепер я розумію, чому в нас постійно пропадає вода, жахливо гудуть і гарчать труби, а з кранів іноді замість води тече коричнева грязюка.
— Авжеж! То все робота Здичавілого Привида.
— Який жах! — зойкнула Олянка. — А знаєш, мені шкода того сердешного Митька. Адже він перетворився на Привида Здичавілого Сантехніка не з власної волі. Можливо, якби його не вкусив отой підступний Жалібно-Скавчальський, Митько й досі б лагодив крани у нашому домі…
— Гаразд, годі базікати, — суворо промовив Буцик, — час діяти! Зараз я тебе зменшу, ти пірнеш у таємний прохід у стіні й пропливеш у нашу країну. Але май на увазі — щойно ти опинишся всередині, тебе на кожному кроці підстерігатимуть пастки й небезпеки! Ти сама маєш здобути одяг нямлика, а коли одягнеш його й промовиш чарівні слова, зможеш здійснити будь-яке бажання. Але лише одне! Тепер усе залежить тільки від тебе.
Нямлик упритул наблизився до дівчинки, Олянка чекала, що він почне водити у неї над головою руками й промовляти якісь чарівні слова — так робили чарівники у фільмах і книжках. Але Буцик підніс вгору руку і дав їй по носі щигля.
— Ти що?! — обурилася дівчинка. — Знайшов коли пустувати!
Але обличчя в Буцика було дуже серйозне. І раптом Олянка побачила, що нямлик почав рости, рости і перетворився на велетня, що височів над нею, мов гора. І все навколо Олянки стало великим і чужим: стіл, ліжко, крісло-гойдалка…
— Що зі мною? — промовила вона і не впізнала власного голосу. Він став тихенький і писклявий — точнісінько такий, як у нямлика.
Буцик нахилився до Олянки, обережно підставив долоню, і дівчинка вмостилася на ній, як на зручному кріслі.
— Ти готова?
— Так, — пропищала Олянка.
Буцик підніс дівчинку впритул до стіни, звідкіля пробивалися тоненькі водяні ниточки пустотливого водограю. Здавалося, що дзюркотливий бешкетник задрімав. Та варто було Олянці набрати повні груди повітря й пірнути всередину отвору, як вода звідти побігла весело й швидко.
На щастя, по той бік стіни Олянка відчула під ногами тверду поверхню. І хоча їй довелося брести по коліно у воді, вона почала повільно просуватися туди, звідки лилося тьмяне жовте світло.
Розділ п’ятий,
у якому дядечко Юліан, співаючи хвалькувату пісеньку,
наповнює басейн водою і необачно залишає свій одяг без нагляду
Колись, дуже давно, ще на початку знайомства з нямликом Буциком, Олянці довелося побувати в його країні. Двоюрідний дядько Буцика, Юліан, зміг провести Олянку крізь стіни й показати їй Країну Нямликів.
Але тоді вона залишалася дівчинкою, а тепер перетворилася на малесенького нямлика.
Несподівано перед очима дівчинки промайнула якась біла тінь. Спершу вона подумала, що то туман, який піднімається над водою. Але, придивившись, зрозуміла, що туман нагадує постать людини.
«Та це ж Привид Здичавілого Сантехніка!» — здогадалася Олянка і, радіючи, що стала такою маленькою й непомітною, чимдуж побігла геть від привида.
Врешті, коли довгий темний коридор, по дну якого текла каламутна вода, закінчився, дівчинка ступила на бруківку головного міста Країни нямликів.
Олянка весь час крутила головою й упізнавала вузенькі вулички з крихітними затишними будиночками, оточеними маленькими садочками й квітниками.
Усе місто нямликів освітлювали тисячі різнобарвних ліхтарів і ліхтариків. Біля входу до кожної садиби висіли таблички зі знайомими написами:
РОДИНА БЕРКИЦЬ-СТІНОЛАЗЕНКІВ,