Перед ними став Пухнастик. Він підніс вгору лапи, і котячий хор заспівав сумну котячу пісню, яку Олянка й Буцик уже чули минулої ночі. Але тепер коти співали ще краще — видно, далася взнаки багатогодинна репетиція.
Усі присутні вражено слухали котячий спів, а коли пісня скінчилася, публіка почала несамовито плескати в долоні й кричати:
— Браво!
— Це сенсація!
— Співочі коти!
— Такого немає ніде у світі!
— Ось кому треба давати золоту медаль! — промовив головний суддя.
— А на гроші, які привласнила шахрайка тьотя Галя, треба побудувати притулок для цих бідолашних тварин! — вирішили решта суддів.
— Та це ж мій любий Пухнастик! — зарепетувала тьотя Галя, — киць-киць-киць!
Але кіт навіть і не глянув на свою колишню господиню. Він ґречно вклонився суддям і публіці й скромно сів біля своїх безпритульних друзів.
— То як, ти задоволена, що все так гарно скінчилося? — це був знайомий голос Буцика.
Олянка озиралася навсібіч, але нямлика ніде не було видно.
— Не шукай мене — я зробився невидимим, адже з цими журналістами треба бути дуже обережним. Сфотографують тебе непомітно, а тоді шукатимуть скрізь і всюди. Так ще й до нашої Країни нямликів можуть добратися…
— Слухай, Буцику, а чому ти мені не допоміг? Мені все довелося робити самій — і Кульку вичарувати, і Сніжка від фарби відмивати, і охоронців затримувати…
— Але ж ти і сама впоралася. А я, на всяк випадок, весь час був біля тебе. Просто ти мене не бачила. Ти ж хотіла навчитися чарувати сама?
— Так, звичайно, — усміхнулася дівчинка, — а тепер, якщо ти не проти, я вичарую своє повернення. Треба вже мінятися місцями з Кулькою. Та й тобі варто завітати до нас у садочок. Тим більше, що сьогодні у нас на вечерю має бути манна каша!
ПУСТОТЛИВИЙ ВОДОГРАЙ
Розділ перший,
у якому Олянка знайомиться з пустотливим водограєм,
а нямлик сердиться
Олянці снився дощ. Вона бігла по вулиці, прикриваючись яскравою жовтою парасолькою, але це не допомагало і великі краплини раз у раз падали їй на ніс, на щоки і на чоло.
Потім вода почала затікати за комір і дівчинка прокинулася.
— Ой! Це мені не сниться, — прошепотіла Олянка. У тьмяному світлі місяця вона побачила, що зі стіни, якраз у тому місці, де під шпалерами був замаскований вхід до Країни нямликів, струменить вода.
Здавалося, що в її кімнаті б’є водограй — тоненькі, мов павутинка, струмені розліталися на всі боки, і на підлозі вже утворилася чимала калюжа.
Дівчинка зіскочила з ліжка й почала затуляти дірку всім, що потрапляло під руку: носовичком, шкарпетками, капцями. Та від цього вода зі стіни задзюркотіла ще веселіше.
Добре, що на підвіконні стояв порожній глечик, з якого Олянка поливала квіти. Дівчинка швиденько поставила його впритул до мокрої стіни, й вода, ніби тільки на це й чекала, потекла прямісінько до глечика.
«Цікаво, а як же Буцик зможе тепер до мене приходити?» — тільки встигла подумати дівчинка, і тієї ж миті до глечика шубовснув мокрий-мокрісінький нямлик.
— Бачиш, що наробив цей пустотливий водограй?! — обурено закричав Буцик, здираючись на край глечика.
Олянка взяла малого чоловічка на руки, посадила на підвіконня й запропонувала:
— Може, ти переодягнешся?
— І ти ще глузуєш з мене? — образився Буцик, — хіба ти не знаєш, що наше вбрання чарівне? Ми навіть купаємося, не роздягаючись. Бо щойно якийсь здоровань чи здорованиха заберуть наші чарівні камізельки, курточки, штанці, а головне — ковпачки, як уся чарівна сила перейде до них.
— Як? — вражено запитала Олянка, — невже так просто здобути чарівну силу? Просто забрати у нямлика його костюмчик?
— Ну, звісно, ні! Це зовсім непросто. Спершу здоровань чи здорованиха мають стати маленькими. Потім надягти на себе костюм нямлика, а тоді… треба промовити оті два секретні слова, які я тобі довірив, і про які ти пообіцяла не розповідати жодному здорованеві…
— Так, так, — я пам'ятаю, — запевнила нямлика дівчинка.
— Ти стільки разів допомагала нам у скруті й довела, що на тебе можна покластися, — проказав Буцик і усміхнувся.
Олянка вирішила, що надійшла слушна мить. Вона набрала повні груди повітря і попросила:
— Буцику, будь ласка, скажи, як можна стати маленькою. Я хочу хоча б раз перетворитися на нямлика і сама влаштувати якусь чарівну пригоду.
— Мені треба подумати, але поки я не висохну, нічого путнього не придумаю, — забуркотів нямлик, викручуючи свій квітчастий ковпачок.
— Зажди, я зараз, — Олянка навшпиньки, щоб не розбудити батьків, вибігла з кімнати і за хвилю повернулася з феном у руках.
Розділ другий,
де ми дізнаємося, що нахаби, яких вчасно не зупиняють,
стають справжнісінькими лиходіями
Олянка так поспішала висушити мокре вбрання Буцика, що ввімкнула фен на повну потужність. Тієї ж миті маленького мокрого чоловічка підхопив теплий вітер, і він мало не вилетів у вікно.
Добре, що дівчинка встигла вхопити нямлика за штанці й посадити на зручне крісло-гойдалку, що стояло в кутку кімнати. Олянка думала, що Буцик розсердиться, але він задоволено примружився і сказав:
— Яка чудова розвага! Колись я вже літав у потоках прохолодного повітря над велетенським водоспадом, але мені для цього довелося перелетіти мало не півсвіту. А тут така забава просто під боком. Треба буде якось іще політати…
— Зажди, Буцику, ти ж хотів, щоб я тебе спершу висушила, — нагадала Олянка.
— А я вже сухий, — промовив нямлик і, пригадавши, що пустотливий водограй досі дзюркотить зі стіни, заклопотано додав, — цього розбишаку треба чимшвидше приборкати, а то він затопить не лише вашу квартиру, а й весь будинок.
— А що для цього треба зробити? Поглянь, глечик уже майже повний…
— Як це що?! — обурився нямлик. — Звичайно, попоїсти Чарівної Страви!
На щастя, Олянка тільки вчора принесла із садочка повнісіньку коробочку манної каші, тож малий чоловічок зручно вмостився на кріслі-гойдалці, витягнув із кишені курточки невеличку ложечку, і вона замиготіла в повітрі з шаленою швидкістю.
При цьому Буцик раз у раз плямкав і приказував:
— Ням! Ням! Ням!
Коли коробочка спорожніла, Буцик відкинувся на спинку крісла, поплескав себе по животу і вдоволено замружився. А тоді зістрибнув на підлогу й підійшов до мокрої стіни.
— Ну, стережися, бешкетнику, — тихо промовив нямлик, — давно я не приборкував скажених водограїв, але як це робиться, пам’ятаю добре…
— Ой-ой-ой! — раптом озвався водограй тоненьким писклявим голоском. — Бачив я таких хвалькуватих курдуплів! І де вони тепер? Сушать свої мокрі штанці й шукають іншого помешкання.
— Як це — іншого помешкання? — злякалася Олянка, — а ми? Ти ж можеш затопити наш будинок…
— Ги-ги! — я можу затопити усе місто! А якщо мене розгнівають, то я заллю своєю водою цілий світ!!!
Олянка опустила очі на нямлика, але він уже встиг збільшитися. Тепер біля неї стояв веснянкуватий рудий хлопчик у кумедному квітчастому костюмчику й ковпачку — з точнісінько таким візерунком, як на шпалерах у її кімнаті.
— Ну, все, — суворо проказав Буцик і насупив брови, — гру закінчено. Я думав, що ти просто жартуєш, та виявляється, з пустотливого водограю ти перетворився на справжнісінького лиходія. Ось що буває, коли бешкетника вчасно не спинити — він нахабніє і вважає, що йому можна робити все, що заманеться!
Розділ третій,
у якому ми дізнаємося сумну історію зникнення сантехніка Митька й розуміємо,
що в Країні нямликів на Олянку може чекати небезпека…