Нью-йоркська трилогія. Пол Остер
Скляне місто
1
А почалося все з неправильно набраного номера, трьох телефонних гудків глупої ночі й голосу на іншому кінці дроту, який звернувся не до нього. Потім, значно пізніше, коли він нарешті обдумав усе, що сталося, то дійшов висновку: немає у світі нічого справжнього, крім випадковості. Але то значно пізніше. Спочатку були тільки ця подія і її наслідки. Питання не в тому, чи могло все скластися інакше, а чи перші ж слова з вуст незнайомця визначили подальший хід історії. Питання в історії, а чи є у ній сенс — це не самій історії сповіщати.
Що ж до самого Квінна, то в нас немає потреби на ньому зупинятися. Хто він такий, звідки, чим займається — не має значення. Нам, скажімо, відомо, що йому на той час виповнилося 35 років. Відомо, що колись він був чоловіком і батьком, але його дружина та син загинули. Нам також відомо, що він писав книжки. Якщо точніше, відомо, що він писав детективи, які виходили під псевдонімом «Вільям Вілсон». Він клепав десь по книжці за рік, що давало змогу скромно жити у маленькій нью-йоркській квартирці. А що на роман ішло не більше п’яти-шести місяців, то рештою часу порядкував, як заманеться. Він багато читав, розглядав картини, ходив у кіно. Влітку дивився по телевізору бейсбол; взимку ходив слухати оперу. Утім, понад усе він любив гуляти. І в дощ, і в сніг, і у спеку, і у студінь він майже щодня виходив із квартири повештатися містом — без конкретного пункту призначення, просто йшов, куди ноги несуть.
Нью-Йорк — невичерпний простір, лабіринт нескінченних переходів, і хай як далеко він заходив, хай як добре вивчав певні райони й вулиці, все одно весь час відчував, ніби опинився невідомо де, і то заблукав не лише в місті, а й у собі. Щоразу йому здавалося, що полишає себе й віддається рухові вулиць. Він звужувався до зрячого ока, що звільняло від обов’язку думати, а це дарувало дещицю спокою, цілющу пустку всередині, якої не давали жодні інші засоби. Світ зовні, навколо, перед ним мінявся так швидко, що він просто не міг зосередитися ні на чому надовго. Найважливіше — це рухатися, переставляти ноги, дозволити собі скоритися ритму тіла. Для того, хто блукає безцільно, усі місця рівні, тож байдуже, де саме він перебуває. Під час найбільш вдалих прогулянок вдавалося відчути, наче він не перебуває ніде. Урешті-решт, саме цього він і прагнув: не існувати ніде. Нью-Йорк — це й є мури «ніде», які він звів довкола себе, й він розумів, що більше ніколи не збирається полишати це місто.
У минулому Квінн мав амбіції. В юності видав кілька поетичних збірок, написав скількись п’єс і критичних нарисів, попрацював над перекладами. А потім доволі різко від усього відмовився. Друзям пояснив, що якась частина його особистості померла, й він не хоче, щоб та його й далі переслідувала. Це тоді він узяв псевдонім «Вільям Вілсон». Квінн перестав ототожнювати себе з тією частиною власного «я», що писала книжки; значною мірою, він і далі існував, але існував виключно для себе самого.
Він і далі писав, бо був певен, що нічого більше не вміє. Детективні романи виявилися слушним рішенням. Він без проблем вигадував належно заплутані сюжети й, часто всупереч собі, писав добре, ніби для цього й не треба докладати зусиль. А що він не вважав себе автором написаного, то й не почувався відповідальним за власні твори, а отже, не відчував обов’язку їх захищати. Урешті-решт, Вільям Вілсон — вигадана постать, нехай породжена самим Квінном, але наділена незалежним життям. Квінн ставився до Вільяма Вілсона шанобливо, а часом і тепло, але ніколи не заходив аж так далеко, щоб із ним ототожнитися. Саме тому він і не розкривав псевдоніма. У нього був агент, якого він ніколи не бачив. Спілкувалися вони листами, для чого Квінн винайняв абонементну скриньку у поштовому відділенні. Те ж стосувалося й видавця, який виплачував Квіннові всі гонорари й роялті через агента. На книжках Вільяма Вілсона не було фотографії автора чи біографічної довідки. Вільяма Вілсона не було у бібліографічних довідниках, інтерв’ю він не давав, а на всі надіслані йому листи відповідав секретар агента. Наскільки Квінн знав, його таємниці ніхто не розкрив. Спочатку, коли його друзі тільки дізналися, що він покинув писати, то питали, як планує жити. Він усім говорив те саме: мовляв, дружина лишила у спадок певні кошти. Але насправді грошей у його дружини зроду не було. І насправді друзів у нього теж більше не було.
Відтоді минуло більше п’яти років. Про сина він думав дедалі менше, а нещодавно навіть зняв зі стіни портрет дружини. Час від часу згадувалося, як це — тримати на руках трирічного хлопчика, але це ані думкою не можна було назвати, ані навіть спогадом. Це — фізичне відчуття, над яким Квінн не владний, відбиток минулого на його тілі. Але такі миті траплялися дедалі рідше, і Квіннові почало здаватися, що все змінюється. Він вже не хотів померти. Не можна сказати, наче він радів, що живий, але цей факт бодай перестав дратувати. Він живий, і цей наполегливий факт із часом його зацікавив, ніби йому вдалося пережити самого себе, ніби він, певною мірою, продовжив жити після смерті. Він почав вимикати світло перед сном і вже багато місяців не пам’ятав власних снів.