Місіс Стіллман спинилася перевести подих. Квінн відчув, що вона на межі істерики, й будь-яке необережне слово може штовхнути її за край. Але мусив заговорити, щоб не втратити контроль над розмовою.
— Як Пітера нарешті знайшли?
Жінка трошки розслабилася. Вона гучно видихнула й поглянула Квіннові у вічі.
— Сталася пожежа, — сказала вона.
— Випадкова чи підпал?
— Ніхто не знає.
— А ви що думаєте?
— Я думаю, Стіллман був у себе в кабінеті. Там він тримав записи про свій експеримент, і, я думаю, нарешті зрозумів, що проект провалився. Я не кажу, що він пожалкував про скоєне. Проте навіть якщо підійти до справи з його міркою, то гіпотеза зазнала поразки. Думаю, тієї ночі він остаточно розчарувався в собі й вирішив спалити папери. Але вогонь поширився, і вигоріла значна частина квартири. На щастя, Пітерова кімната була на протилежному кінці довгого коридору, і пожежники нагодилися саме вчасно.
— А тоді?
— На те, щоб із усім розібратися, пішло кілька місяців. Стіллманові папери згоріли, а отже, конкретних доказів не було. А з іншого боку, всі бачили, у якому Пітер стані, що він жив замкнений у кімнаті, що вікна забиті дошками. Урешті поліція розплутала справу. Стіллман постав перед судом.
— І що сталося у суді?
— Стіллмана визнали ненормальним і замкнули у психлікарні.
— А що Пітер?
— Його відправили в лікарню. Там він і жив, доки його не випустили два роки тому.
— Там ви і познайомилися?
— Так. У лікарні.
— Як?
— Я була його логопедом. Я працювала з Пітером щодня протягом п’яти років.
— Не хочу лізти не у свої справи, але як це привело до шлюбу?
— Все заплутано.
— Ви не проти мені розповісти?
— Та не проти, але ви, мабуть, не зрозумієте.
— Є лише один спосіб це з’ясувати.
— Як би це пояснити… Це був найпростіший спосіб видобути Пітера з лікарні і дати йому шанс зажити нормальнішим життям.