— А ви не могли стати його легальною опікункою?
— Бюрократична процедура складна. А крім того, Пітер уже повнолітній.
— Себто це з вашого боку величезна самопожертва?
— Та ні. Я вже була одружена раніше, з катастрофічними наслідками. Нового шлюбу вже не хотілося. А Пітер бодай надає моєму життю сенсу.
— Це правда, що Стіллмана звільнять?
— Завтра. Він прибуде на центральний вокзал увечері.
— І ви вважаєте, що він загрожує Пітерові. Це просто підозри — чи у вас є докази?
— І те, і те. Стіллмана збиралися випустити ще два роки тому. Але він написав Пітерові листа, який я передала в поліцію. У лікарні вирішили, що він ще не готовий вийти на свободу.
— І що було в листі?
— Маячня безумця. Він називав Пітера виплодком диявола і писав, що день спокути гряде.
— Лист у вас лишився?
— Ні, я віддала його поліції два роки тому.
— А копія?
— На жаль, ні. Думаєте, це важливо?
— Можливо.
— Я можу спробувати добути вам копію, якщо хочете.
— І після того, наскільки розумію, листів не було?
— Не було. І тепер вирішили, що Стіллман готовий вийти на свободу. Таке офіційне рішення, і я не можу їх спинити. А я думаю, що Стіллман просто зробив висновки. Він зрозумів, що після листів і погроз його тільки замкнуть надовше.
— Тому ви й боїтеся.
— Так.
— Але ви не знаєте, які в нього плани.
— Саме так.
— І що ви хочете, щоб я зробив?
— Я хочу, щоб ви уважно за ним стежили. Я хочу, аби ви з’ясували, що він задумав. Я хочу, щоб ви не підпустили його до Пітера.
— Іншими словами, щоб я висів у нього на хвості.
— Мабуть, що так.
— Ви мусите розуміти, що я не можу не пускати Стіллмана в цю будівлю. Я можу тільки попередити вас. І можу піти за ним услід.
— Розумію. Аби тільки Пітер не був беззахисним.
— Гаразд. Як часто мені виходити з вами на контакт?
— Я хочу, щоб ви звітували мені щодня. Скажімо, телефонували близько десятої-одинадцятої вечора.
— Без проблем.
— Щось іще?
— У мене є ще кілька запитань. Наприклад, мені цікаво, звідки ви довідалися, що Стіллман прибуде завтра на Центральний вокзал.
— Знати такі речі — мій обов’язок, пане Остере. Ставки зависокі, щоб пустити справу на самопас. І якщо за Стіллманом не почати стежити, щойно прибуде, він може розчинитися. Я не хочу, щоб так сталося.
— Яким потягом він прибуває?
— Потягом о 18:41 із Поукіпзі.
— У вас, напевно, є фотографія Стіллмана?
— Так, звичайно.
— А ще про Пітера. Мені цікаво, навіщо ви йому про це взагалі розповіли. Може, краще було це від нього приховати?
— Я б так і зробила, але Пітер підслухав по паралельному телефону, коли мені сповістили, що його батька випускають. Я нічого не могла вдіяти. Пітер, буває, впирається рогом, і тоді найкраще бути з ним чесною.
— І останнє питання. Хто вам мене порадив?
— Чоловік пані Сааведри, Майкл. Він служив у поліції. З довідок виходить, що ви — найкращий у місті кандидат для такої роботи.
— Спасибі за комплімент.
— З того, що я поки бачу, пане Остере, я й не сумніваюся: ми знайшли саме ту людину.
Квінн вирішив, що це знак, і підвівся. Він зітхнув із полегшею, коли нарешті розім’яв ноги. Все пройшло добре, значно краще, ніж він сподівався, але тепер у нього розболілася голова, а тіло нило від утоми, якої він не відчував уже багато років. Якщо він затримається тут іще трохи, то, напевно, себе викаже.
— Мій тариф — сто доларів за день плюс витрати, — сказав він. — Якщо дасте аванс, то це слугуватиме доказом, що я на вас працюю, й дасть мені право тримати в таємниці отриману від вас інформацію. Отже, все, що між нами відбудеться, буде суворо конфіденційне.
Вірджинія Стіллман посміхнулася лише їй знаному жарту. А може, просто зреагувала на двозначність в останньому реченні.
Квінн ні в чому не міг бути певен — ані тоді, ані в тому, що сталося у наступні дні й тижні.
— Скільки вам потрібно? — спитала вона.
— Байдуже, на ваш розсуд.
— П’ятсот?
— Цього більш ніж досить.
— Гаразд, я зараз принесу чекову книжку. — Вірджинія Стіллман підвелася і знову посміхнулася Квіннові. — Зараз принесу вам фото Пітерового батька. Здається, я пам’ятаю, де воно лежить.
Квінн подякував і сказав, що зачекає. Він провів її поглядом і знову піймав себе на тому, що уявляє, як вона виглядає без одягу. Вона з ним заграє — чи це його власний розум знову веде на слизьке? Він вирішив відкласти ці роздуми і повернутися до теми пізніше.