— Ти ба, старий, ось нас доля звела знову.
Він обернувся й пильно мене оглянув. Посмішка, що проступила була в нього на лиці, поступилася насупленій міні.
— Ми знайомі? — нарешті спитав він.
— Звичайно, — зухвало і доброзичливо заявив я. — Мелвілл мене звати. Герман Мелвілл. Ви, може, читали мої книжки?
Він не знав, як зі мною поводитися — як із веселим пияком чи небезпечним психопатом — і розгубленість проступила в нього на лиці. Прекрасна розгубленість, що подарувала мені купу втіхи.
— Ну, — нарешті витиснув він, натягнувши посмішечку, — щось, може, й читав.
— Мабуть, про кита?
— Так, про кита.
— Радий чути, — сказав я й люб’язно кивнув, а тоді обійняв його за плечі. — То що, Феншо, що привело тебе в Париж у цю пору року?
У нього на обличчі знову проступила розгубленість.
— Перепрошую, я не розчув ім’я.
— Феншо.
— Феншо?
— Феншо. Ф-Е-Н-Ш-О.
— Ну, — він нарешті розслабився й широко усміхнувся, ніби впевненість у собі до нього повернулася, — ось і проблемка. Ви мене з кимось плутаєте. Я — не Феншо. Мене звати Стіллман. Пітер Стіллман.
— Без проблем, — відповів я і злегка стиснув йому плече. — Як хочеш називатися Стіллманом, воля твоя. Врешті-решт імена не мають значення. А має значення, що я знаю, хто ти такий насправді. Ти — Феншо. Я це зрозумів, щойно ти сюди зайшов. «Про вовка промовка, — сказав я собі. — Цікаво, що його занесло у таке місце?»
У нього почав уриватися терпець. Він зняв мою руку зі свого плеча й відступив на крок.
— Досить, — сказав він. — Ви помилилися, давайте поставимо на цьому крапку. Я не хочу більше з вами розмовляти.
— Пізно, твою таємницю розкрито, друзяко. Тепер від мене не сховаєшся.
— Лишіть мене у спокої, — сказав він, і в його голосі вперше прозирнула злість. — Я із психами не розмовляю. Відчепіться, а то будуть проблеми.
Інші гості за баром нас не розуміли, але напруга кидалася у вічі. Я відчував, що за мною стежать, а настрій навколо міняється. Стіллман, здається, раптом запанікував. Він кинув погляд на жінку за шинквасом, потім на дівчину поруч, а тоді швидко прийняв рішення йти. Він відштовхнув мене з дороги й рушив до дверей. Я міг би тут і відчепитися, та де там. Я щойно розпалився й не хотів, щоб таке натхнення пропадало. Я повернувся туди, де сиділа Фаявай, і поклав на столик кількасот франків. Вона вдала, що незадоволено кривиться.
— C’est mon frère, — сказав я. — Il est fou. Je dois le poursuivre [6].
Коли вона потягнулася по гроші, я послав їй повітряний поцілунок, обернувся й пішов геть.
Стіллман відірвався від мене метрів на двадцять-тридцять і рішуче крокував вулицею. Я не відставав, тільки навмисне тримався позаду, щоб він мене не помітив, але з ока не спускав. Він час від часу озирався через плече, ніби виглядав мене, але, здається, помітив допіру тоді, коли ми вийшли з людної дільниці, лишили позаду натовп і шум і поринули у тихе темне серце Правого берега. Ця зустріч його налякала, він поводився, як чоловік, життю якого загрожує небезпека. Але це цілком зрозуміло. Я був тим, чого ми всі боїмося найбільше: агресивним незнайомцем, що виходить із тіні, ножем у спину, автомобілем, який на шаленій швидкості душить нас насмерть. Він правильно робив, що тікав, але його страх тільки мене під’юджував, змушував гнатися, змушував шаленіти від рішучості. Я не знав, що збираюся зробити, плану в мене не було, але я гнався за ним без тіні сумнівів, мовби розумів: від цього залежить ціле моє життя. Важливо наголосити, що голова в мене в той момент була цілковито ясна: я не хитався, не відчував сп’яніння, тверезий, як скло. Я розумів, що поводжуся обурливо. Стіллман — не Феншо, це я знав. Він — випадковий вибір, невинний перехожий, пусте місце. Але саме це мене й захоплювало — збіг, вир чистої випадковості. Це не мало ніякісінького сенсу, а тому в цьому сконцентрувався весь сенс світу.
Настала така мить, коли наші кроки стали єдиним звуком на вулиці. Стіллман знову озирнувся й нарешті мене помітив. Він пришвидшився, перейшов на біг. Я гукнув: «Феншо!» І знову: «Вже пізно. Я знаю, хто ти такий, Феншо». І знову, вже з наступної вулиці: «Все скінчено, Феншо. Нікуди ти не втечеш». Стіллман не відповідав, навіть не завдавав собі клопоту озирнутися. Я б і далі говорив, але він біг, і якби я щось сказав, то відстав би. Я покинув блазнювання й помчав за ним. Поняття не маю, скільки ми бігли, але, здається, це тривало годинами. Він був молодший за мене, молодший і сильніший, я його ледь не згубив, я ледь не програв. Я змушував себе бігти далі темними вулицями попри втому й нудоту, я карколомно летів за ним, не дозволяючи собі зупинитися. Задовго до того, як я його наздогнав, задовго навіть до того, як зрозумів, що його наздожену, мене охопило таке відчуття, ніби я вже не в собі. Інакше це не описати. Я вже себе не відчував. Я пашів життям, від чудесної ейфорії в жилах пульсувала солодка отрута, а в повітрі стояв запах ніщоти, який ні з чим не сплутати. Це — мить моєї смерті, — сказав я собі: — зараз я помру. А за секунду наздогнав Стіллмана й повалив на землю. Ми вдарилися об тротуар і застогнали від удару. Я виснажився, й тепер мені не вистачало подиху, щоб боронитися, й сил, щоб боротися. Не було сказано ані слова. Кілька секунд ми борюкалися на тротуарі, він зумів вирватися з моєї хватки, а після того я нічого не міг вдіяти. Він почав колотити мене кулаками, копати носаками черевиків, лупити по цілому тілу. Пам’ятаю, що я намагався закрити обличчя руками; пам’ятаю біль, мене приголомшило, як мені боляче й як розпачливо хочеться більше цього не відчувати. Мабуть, тривало це не дуже довго, бо більше нічого я не пам’ятаю. Стіллман шматував мене, а коли закінчив, я відключився. Пам’ятаю, як прийшов до тями на тротуарі і здивувався, що досі ніч — ось і все. Все інше зникло.