Наступні три дні я не виходив із готелю. Приголомшив мене не біль, а те, що він недостатньо сильний, аби мене вбити. Я зрозумів це тільки день на другий-третій. У якусь мить я, лежачи на ліжку й дивлячись на щілини у закритих віконницях, зрозумів, що це пережив. Дивно бути живим, майже незбагненно. У мене був зламаний палець, синці на вилицях, дихати боляче. Але це ніби справи й не стосувалося. Я вижив, і що більше про це думав, то менше розумів. Не вірилося, що доля наді мною зласкавилася.
Того ж вечора я надіслав Софії телеграму, що повертаюся додому.
9
Я майже дійшов до кінця. Лишається тільки одне, але це сталося пізніше, за понад три роки. Тим часом яких тільки складнощів і драм не було, але їм, певно, не місце в історії, яку я намагаюся розповісти. Коли я повернувся у Нью-Йорк, ми з Софією майже рік жили окремо. Вона поставила на мені хрест, і минуло кілька гарячкових місяців, перш ніж мені вдалося знову завоювати її серце. З висоти нинішнього моменту (травень 1984 року) тільки це й має значення. А поза тим всі факти мого життя — чиста випадковість.
23 лютого 1981 року у Бена народився братик. Ми назвали його Полом, на честь Софіїного дідуся. За кілька місяців (у липні) ми переїхали на інший бік річки й винайняли два поверхи цегляного будинку у Брукліні. У серпні Бен пішов у підготовчий клас. Ми всі разом з’їздили в Міннесоту на Різдво, а коли повернулися, Пол почав ходити самостійно. Бен, який узяв брата під своє крило, вважав себе цілковито відповідальним за його прогрес.
Що ж до Феншо, то ми з Софією ніколи про нього не розмовляли. Такий у нас був пакт мовчанки, і що довше ми нічого не казали, то ревніше доводили свою відданість один одному. Після того, як я повернув Стюартові Зеленому аванс і офіційно відмовився писати біографію, ми згадали його тільки раз. Це сталося того дня, коли ми вирішили знову з’їхатися (пояснюючи це суто прагматичними міркуваннями). Книжки і п’єси Феншо й далі давали добрі прибутки. Якщо ми не збираємося розлучатися, сказала Софія, то тратити ці гроші на себе — не варіант. Я з нею погодився. Ми знаходили інші способи заробити на життя, а роялті клали на рахунок Бенові — а потім і Полові. Ми нарешті найняли літературного агента, щоб займався спадщиною Феншо: запитами на постановку п’єс, договорами на перевидання, контрактами. Ми робили все можливе. Феншо міг нас знищити лише у тому випадку, якби ми цього від нього схотіли, якби ми схотіли знищити себе. Тому я й не завдав собі клопоту розказати Софії правду — не тому, що вона мене лякала, а тому, що вона стала неважлива. Наша сила була у нашій мовчанці, й порушувати її я не збирався.
Але я все одно розумів, що цю історію ще не завершено. Це засвідчував мій місяць у Парижі, і з часом я це прийняв. Наступний поворот сюжету — це тільки питання часу. А раз поворот неминучий, то замість усе заперечувати й ошукувати себе думкою, наче я зумію позбутися Феншо, треба підготуватися до всього. У цьому «всього» криється велика сила, через яку, на мою думку, цю історію так складно розповісти. Адже коли статися може все, що завгодно, слова дають збій. Феншо був відсутній рівно настільки, наскільки був неминучий. Я це прийняв. Я навчився жити з ним так само, як жив із думкою про свою смертність. Не те, щоб я ототожнював Феншо зі смертю, але щось від смерті в ньому було: для мене він функціонував як троп на позначення смерті. Якби не мій нервовий зрив у Парижі, я б цього ніколи не зрозумів. Я там не помер, але опинився за крок від загибелі, і був момент — чи, може, й кілька моментів — коли я вже відчував смерть на смак, бачив себе мертвим. Після такого не зцілюються. Якщо таке трапилося раз, то далі тільки повторюватиметься — ти житимеш із цим до кінця своїх днів.