Лист надійшов на початку весни 1982 року. Цього разу штемпель був бостонський, а послання стримане, різкіше, ніж раніше. «Не можу більше стримуватися, — писано у листі. — Мушу з тобою поговорити. Площа Колумба 9, Бостон, 1 квітня. Обіцяю, тут усе завершиться».
У мене лишалося менше тижня на те, щоб вигадати привід поїхати в Бостон. Це виявилося складніше, ніж можна було подумати. Я й далі не хотів, щоб Софія про все дізналася (і це — найменше, що міг для неї зробити), але й не хотів їй брехати, хоча ради не було. Два-три дні минуло без жодного прогресу, і врешті я вигадав якусь недолугу байку про те, що треба дещо перевірити у гарвардській бібліотеці. Я навіть не пам’ятаю, що я там мусив подивитися. Мабуть, щось для статті, яку збирався писати — хоча, може, й помиляюся. Важливо те, що Софія не заперечувала. Гаразд, сказала вона, їдь собі, і так далі. Мені здається, щось вона підозрювала, але це тільки здогад: зараз марно будувати якісь припущення. Коли мова про Софію, я схильний думати, що нічого від неї не приховаєш.
Я купив квиток на ранковий потяг 1 квітня. Перед моїм від’їздом Пол прокинувся ще до п’ятої й заліз до нас у ліжко. Я встав за годину по тому й тихо вийшов із кімнати, тільки на мить зупинившись на порозі подивитися, як Софія й малий дрімають у сірому тьмяному світлі. Вони лежали, байдужі до світу, — тіла, яким я належав. Бен їв банан і щось малював на кухні нагорі, вже вдягнений. Я засмажив нам омлет і сказав, що збираюся на потяг до Бостона. Він спитав, де Бостон знаходиться.
— Десь за триста кілометрів звідси, — пояснив я.
— Це так само далеко, як космос?
— Якщо рухатися просто вгору, то щось близько того.
— Краще полети на місяць. Ракета — це крутіше, ніж потяг.
— Це вже на зворотному шляху. З Бостона по п’ятницях є рейсові польоти на місяць. Я візьму квиток, як тільки доїду.
— Супер. Розкажеш мені тоді, як там.
— Якщо знайду на місяці камінця, привезу тобі.
— А Полу?
— І йому теж.
— Ні, спасибі.
— Що це значить?
— Не хочу я місячний камінець, а то Пол ще запихне його в рота й подавиться.
— А що хочеш?
— Слона.
— У космосі слонів немає.
— Знаю, але ж ти й не збираєшся в космос.
— Точно.
— А в Бостоні слони, мабуть, є.
— Мабуть, так. Тобі рожевого слона чи білого?
— Сірого. Великого, товстого, зі зморшками.
— Без проблем, таких знайти найлегше. Тобі його в коробці — чи привести на повідку?
— А ти приїдь на ньому додому. З короною на голові. Як імператор.
— Імператор чого?
— Імператор маленьких хлопчиків.
— А імператриця в мене буде?
— Звичайно. Мамочка — імператриця. Їй сподобається. Може, розбудимо її і розкажемо?
— Не треба, хай краще здивується, коли я повернуся.
— Супер. Вона все одно не повірить, доки сама не побачить.
— Точно. Не будемо її засмучувати, а то раптом я слона не знайду?
— Знайдеш, тату, не хвилюйся.
— А ти чого такий певний?
— Бо ти ж імператор. Імператор може добути все, що схоче.
Всю дорогу до Бостона періщив дощ, а коли ми проминули Провіденс, почало навіть збиратися на сніг. У Бостоні я купив парасолю й останні кілометри три-чотири здолав пішки. У сірій мряці вулиці виглядали похмуро, й Сауз-Енд стояв майже порожній: я побачив тільки пияка, групку підлітків, майстра з ремонту телефонних будок і двох-трьох бездомних дворняг. Навколо площі Колумба колом стояло десять-дванадцять будинків, а посередині брукований острівець відтинав її від шосе. Будинок № 9 виявився найобшарпанішому — він, як і інші, був чотириповерховий, але якось просів, вхідні двері підперли дошками, а цегляний фасад потребував ремонту. Утім, попри тріщини, було в ньому щось солідне, в дусі елегантного ХІХ століття. Я легко міг уявити великі кімнати з високими стелями, зручні підвіконня в еркерах і ліпнину. Тільки нічого з цього я не побачив. Як виявилося, мені не судилося зайти далі передпокою.