На дверях був іржавий молоточок, напівколо з ручкою в центрі, й коли я її провернув, вона видала такий звук, ніби хтось блює. Стук вийшов приглушений і далеко не сягнув. Я зачекав, але нічого не сталося. Я знову грюкнув молоточком, але ніхто не вийшов. Тоді я поторсав двері й виявив, що вони відчинені — я штовхнув їх, повагався і зайшов. Передпокій був порожній. Справа виднілися сходи з поручнями з червоного дерева й голими дерев’яними сходинками; зліва зачинені подвійні двері вели, безперечно, до салону; просто попереду були ще одні двері, також зачинені: мабуть, на кухню. Трошки подумавши, я обрав сходи й саме зібрався підніматися, коли з-за подвійних дверей долинув якийсь звук — тихе постукування, а потім голос, але слів я не зрозумів. Я відвернувся від сходів і зиркнув на двері, чекаючи, що голос долине знову. Але нічого не сталося.
Довга мовчанка. А потім голос майже пошепки промовив:
— Сюди.
Я підійшов до дверей і притиснув вухо до щілини.
— Це ти, Феншо?
— Не вимовляй цього імені, — сказав голос уже чіткіше. — Я не дам тобі вимовляти цього імені.
Рот особи в кімнаті знаходився просто по той бік від мого вуха. Нас розділяли тільки двері, ми були так близько, наче слова лилися просто мені в голову. Це як слухати калатання серця у грудях, як шукати на тілі пульс. Коли він змовк, стало чути, як у тріщину прослизає його подих.
— Впусти мене, — сказав я. — Відчини двері, впусти мене.
— Не можу, — відповів голос. — Говоритимемо так.
Я схопився за ручку й роздратовано потрусив двері.
— Відкривай, — сказав я. — Відкривай, а то двері виб’ю.
— Ні, — сказав голос, — двері лишаться зачинені.
Я вже не сумнівався, що там, усередині, — Феншо. Я хотів би, щоб це виявився якийсь самозванець, але голос був надто знайомий. Він сказав:
— Я стою тут із пістолетом і цілюся просто в тебе. Якщо ти зайдеш, я вистрелю.
— Я тобі не вірю.
— А ти послухай, — сказав він, і я почув, що він відвертається від дверей. За секунду пролунав постріл, а потім на підлогу посипався тиньк. Я скористався нагодою, щоб спробувати зазирнути у щілину й роздивитися кімнату, але тріщина виявилася завузька. Я бачив тільки ниточку світла, сіру прожилочку. А потім рот повернувся, й навіть та зникла.
— Гаразд, — сказав я, — у тебе є пістолет. Але звідки мені знати, що ти той, за кого себе видаєш?
— Я не казав, хто я.
— Перефразуймо. Звідки мені знати, що я розмовляю саме з тим, із ким треба?
— Мусиш мені довіряти.
— Стільки часу минуло, що от на довіру тобі точно не варто розраховувати.
— А я кажу, що я той, хто треба. Цього має бути досить. Ти прийшов, куди треба, і я той, хто треба.
— Я думав, що ти хочеш побачитися. Так у листі написано.
— Я сказав, що хочу поговорити. Є різниця.
— Давай не будемо придиратися до слів.
— Просто нагадую, що я написав.
— Не тисни, Феншо. Мене тут ніщо не затримує.
Він рвучко вдихнув, а потім люто ляснув рукою по дверях.
— Не Феншо! — заволав він. — Ніяких більше Феншо!
Я помовчав кілька хвилин, щоб не наражатися на черговий спалах люті. Рот віддалився від щілини, й мені здалося, що десь зі середини кімнати долинули стогони — стогони чи схлипи, хтозна. Я чекав, не знаючи, що сказати далі. Нарешті рот повернувся, й після чергової довгої мовчанки Феншо сказав:
— Ти ще там?
— Так.
— Вибач. Я не хотів, щоб усе почалося так.
— Ти просто не забувай, — сказав я, — я тут тільки тому, що ти попросив.
— Знаю. І я тобі за це вдячний.
— Було б незле, якби ти пояснив, чому мене запросив.
— Пізніше. Я ще не хочу про це говорити.
— То про що ж говоритимемо?
— Про інше. Про те, що сталося.
— Я слухаю.
— Бо я не хочу, щоб ти мене ненавидів. Розумієш?
— Я тебе й не ненавиджу. Колись ненавидів, але це вже в минулому.
— Сьогодні, бачиш-но, останній день. Треба зробити все напевно.
— Ти тут весь час і був?
— Я приїхав сюди роки зо два тому.
— А перед тим?
— То тут, то там. Мене дехто шукав, треба було переміщатися. Мені сподобалося мандрувати, тепер я кохаюся на мандрах. Це дивно. Я взагалі планував сидіти сиднем і чекати, коли час збіжить.