— Це ти про Квінна?
— Так, про приватного детектива.
— Він тебе знайшов?
— Двічі, раз у Нью-Йорку, раз на півдні.
— І збрехав?
— Я його залякав до смерті. Він знав, що йому буде, якщо хтось дізнається.
— Ти знаєш, що він зник? Я не знайшов його.
— Десь ховається, це неважливо.
— Як тобі вдалося його позбутися?
— Я все перевернув із ніг на голову. Він думав, що переслідує мене, а насправді це я переслідував його. Він, звичайно, вистежив мене у Нью-Йорку, але я втік — просто йому з рук. Після того ми ніби гралися. Я вів його по своєму сліду, лишаючи підказки, щоб він не зміг мене не знайти. Але я весь час за ним стежив, і коли настав слушний момент, заманив його просто у пастку.
— Дуже розумно.
— Та ні, по-дурному. Але в мене не було вибору. Або так, або він притягнув би мене назад, де мене вважали психом. Я себе за це ненавидів. Він урешті просто робив свою роботу, й мені його шкода. Жалощі мені огидні, особливо в собі.
— А потім?
— Я не був певен, чи моя хитрість спрацювала. Я боявся, що Квінн знову вийде на слід. Тож я їхав далі, навіть коли міг спинитися. Я на це рік згаяв.
— І куди ти поїхав?
— На південь, південний захід. Я хотів лишитися там, де тепло. Я, бачиш-но, мандрував пішки, спав просто неба, намагався триматися місць, де людей небагато. Це, знаєш-но, величезна країна. У голові не вкладається. Якось я майже два місяці прожив у пустелі. Потім жив у хижі на краю резервації хопі в Аризоні. Індіанці скликали племінну раду, щоб дозволити мені лишитися.
— Брешеш.
— Я ж не прошу, щоб ти мені вірив. Просто розповідаю свою історію, ось і все. А ти думай, що хочеш.
— А потім?
— Побував у Нью-Мексико. Заходжу якось у забігайлівку щось перехопити, а хтось лишив на столі газету. Беру, читаю. Так я і дізнався, що мою книжку видали.
— Здивувався?
— Я б сказав інакше.
— І як же?
— Не знаю. Мабуть, розсердився. Засмутився.
— Не розумію.
— Я розсердився, бо книжка — гівно.
— Письменники взагалі не вміють оцінювати свої твори.
— Ні, книжка гівно, повір. Усе, що я написав — гівна варте.
— То чому ж не знищив рукописи?
— Бо прив’язався. Але це не значить, що текст добрий. Дитина теж прив’язується до своєї каки, але ж ніхто з нею не носиться. Це особиста справа дитини.
— То чому ж ти змусив Софію пообіцяти, що вона покаже твої твори мені?
— Щоб її заспокоїти. Але ти це й так знаєш. Ти давно це зрозумів. Таке в мене було виправдання. Насправді я хотів знайти їй нового чоловіка.
— І спрацювало.
— Інакше й бути не могло. Я ж їй не першого-ліпшого підсунув.
— А рукописи?
— Я думав, ти їх повикидаєш. Мені й на думку не спадало, що хтось візьметься за них так серйозно.
— І що ти зробив, коли прочитав, що книжку видали?
— Повернувся у Нью-Йорк. Дурню зробив, але я був не дуже адекватний, не міг думати логічно. Книжка ув’язнила мене у скоєному, розумієш-но, і мені знову треба було з цим якось примиритися. Від виданої книжки рятунку вже не було.
— Я думав, ти загинув.
— Саме це ти й мусив думати. Це довело мені, що Квінн — уже не проблема. Але нова проблема була значно гірша. Тому я й написав тобі.
— Це ти недобре вчинив.
— Я на тебе злився. Я хотів, щоб ти мучився, жив із тим, із чим жив я. Я пожалкував про це, щойно вкинув листа до скриньки.
— Але було вже пізно.
— Так. Уже пізно.
— І скільки ти пробув у Нью-Йорку?
— Не знаю, місяців шість-вісім.
— Як ти жив? Як ти заробляв собі на життя?
— Крав?
— Може, розкажеш-таки правду?
— Я й так роблю все, що можу. Я розказую тобі все, що можу.
— І що ти ще робив у Нью-Йорку?
— Спостерігав за тобою. Спостерігав за тобою, Софією і дитиною. Якось я навіть жив просто перед вашим будинком. Тижні два-три, може, з місяць. Я за тобою тягався повсюди. Ми кілька разів ледь не зіткнулися на вулиці, я дивився тобі просто у вічі. А ти не помічав. Це фантастика, як довго ти мене не помічав.
— Ти все вигадуєш.
— Мабуть, я змінився.
— Ніхто не може змінитися настільки.
— Думаю, мене зараз ніхто не впізнає. Але це тобі пощастило. Якби питання стало руба, я б тебе, мабуть, таки вбив. Весь час, що я був у Нью-Йорку, мене переповнювали думки про смерть. Про погане. Я був за крок від жаху.
— І що тебе спинило?