— Знайшов у собі відвагу поїхати.
— Як шляхетно з твого боку.
— Я ж себе не вигороджую. Просто розказую.
— І що далі?
— Знову рушив у дорогу. Моя посвідка моряка торгового флоту нікуди не ділася, ось я і влаштувався на грецьке вантажне судно. Це був жах, гидота від початку й до кінця. Але я на інше й не заслужив, я саме цього й хотів. Ми де тільки не побували — і в Індії, і в Японії, цілий світ обійшли. Я ні разу не сходив на сушу. Щоразу, як ми заходили у порт, я спускався у свою каюту й замикався. Так я провів два роки: нічого не бачив, нічого не робив, жив, як мрець.
— А я намагався написати історію твого життя.
— То ось чим ти займався.
— Здається, що так.
— Велика помилка.
— Сам знаю. Я це сам з’ясував.
— Якогось дня судно пристало у Бостоні, і я вирішив зійти. Я заощадив силу грошей, вистачило, щоб купити цей будинок, і ще лишилося. Відтоді я тут.
— І під яким іменем?
— Генрі Дарк. Але ніхто не знає, хто я. Я нікуди не ходжу. Двічі на тиждень приходить одна жінка, приносить мені все необхідне, але я її ніколи не бачу. Я лишаю їй записку внизу сходів і гроші. Просто, ефективно. Ти — перший, із ким я говорю за останні два роки.
— Ти ніколи не думав, що з глузду з’їхав?
— Я знаю, що для тебе це виглядає так — але насправді ні, ти мені повір. Навіть не хочу гаяти час на такі розмови. Те, що потрібно мені, дуже відрізняється від того, що потрібно іншим людям.
— А не завеликий це будинок для однієї особи?
— Завеликий. Я не піднімався на горішні поверхи, відколи сюди вселився.
— То чому ж купував?
— Так за безцінь. І назва вулиці мені сподобалася. Приваблива така.
— Площа Колумба?
— Так.
— Не розумію.
— Мені здалося, що це — добрий знак. Повернутися в Америку, знайти дім на площі імені Колумба. Є в тому певна логіка.
— І тут ти збираєшся померти.
— Точно.
— У першому листі ти писав про сім років. Лишається ще рік.
— Я собі все довів. Немає причин продовжувати. Я стомився. З мене досить.
— І ти попросив мене прийти сюди, бо думав, що я тебе спиню?
— Ні, геть ні. Я нічого від тебе не чекаю.
— То чого ж ти хочеш?
— Я дещо мушу тобі віддати. Я в якийсь момент зрозумів, що мушу тобі пояснити, чому вчинив саме так. Чи бодай спробувати. Я останні шість місяців спустив на те, щоб спробувати викласти все на письмі.
— А я думав, що ти остаточно відмовився від писання.
— Це інше. Це ніяк не пов’язане з тим, що я робив раніше.
— І де ж цей текст?
— У тебе за спиною. На підлозі комірчини під сходами. Червоний записник.
Я обернувся, відкрив комірчину й підняв записник, стандартний блокнот на спіралі на двісті розлінованих сторінок. Я швидко переглянув вміст і побачив, що всі сторінки списані: тим же знайомим письмом, тими ж чорними чорнилами, тими ж маленькими літерками. Я підвівся й повернувся до щілини у дверях.
— І що тепер? — спитав я.
— Забирай зі собою додому. Читай.
— А що, як не зможу?
— Тоді збережи для малого. Може, зацікавиться, коли виросте.
— Думаю, в тебе немає права про це просити.
— Він — мій син.
— Ні. Він мій.
— Я не наполягатиму. Тоді читай сам. Це все одно написано для тебе.
— А що Софія?
— Ні, їй не кажи.
— Оцього я ніколи не зрозумію.
— Софію?
— Як ти міг її кинути. Що вона тобі заподіяла?
— Нічого, вона ні в чому не винна. Ти ж, мабуть, і так це розумієш. Я просто не створений жити так, як інші.
— А для чого створений?
— У записнику є все. Все, що я скажу зараз, тільки викривлятиме істину.
— Є ще щось?
— Ні, не думаю. Мабуть, ми закінчили.
— Не вірю, що тобі стане відваги мене застрелити. Якщо я виламаю двері, нічого ти не зробиш.
— Не рипайся, помреш ні за цапову душу.
— Я вирву в тебе з рук пістолет. Я тебе вирублю.
— А нащо? Я й так уже труп. Я кілька годин тому прийняв отруту.
— Не вірю.
— Звідки тобі знати, що правда, а що — ні? Ти ніколи не дізнаєшся.
— Я викличу поліцію. Вони виб’ють двері й потягнуть тебе у лікарню.
— Один звук від дверей — і куля вибиває мені мізки. Ти точно не виграєш.
— То смерть така принадна?
— Я з нею так давно живу, що більше нічого мені не лишилося.
Я більше не знав, що сказати. Феншо мене виснажив, і, слухаючи його дихання по той бік дверей, я почувався так, наче він висмоктує з мене життя.
— Дурний ти, — сказав я, нездатний більше нічого придумати. — Дурний і заслуговуєш на смерть.