Проте існувала і протилежна думка. Хтось гадав, що індіанці живуть, мов до вигнання з Раю, а інші бачили в них дикунів, дияволів у людській подобі. Відкриття канібалів на Карибських островах тільки зміцнило таку думку. Іспанці використали це як виправдання нещадної експлуатації туземного населення задля власних меркантильних потреб. Адже якщо вважаєте, що перед вами не людина, то сумління над вами не тяжіє. Допіру у 1537 році Папа Павло ІІІ видав буллу про те, що індіанці — такі ж люди, й наділені душею. Проте дискусія затягнулася ще на кількасот років, породивши, з одного боку, Локівську й Руссовську візію «шляхетного дикуна», що заклала теоретичні підвалини демократії у незалежній Америці, а з іншого, геноцид індіанців, заснований на вірі, що добрий індіанець — це мертвий індіанець.
Друга частина книжки починалася з переосмислення Гріхопадіння. Спираючись передовсім на Мільтона і «Втрачений рай» як канонічну пуританську позицію, Стіллман стверджував, що людське життя як ми його знаємо почалося тільки після Гріхопадіння. Адже якщо у Райському саду не було зла, то не було й добра. Як писав у «Ареопагітиці» сам Мільтон: «Зі шкоринки одним-одного скуштованого яблука у світ прийшло добро і зло, як нероздільні близнята». Стіллманів коментар до цього речення був ґрунтовний аж надміру. Чутливий до гри слів, він довів: слово «куштувати» відсилає до латинського «sapere», що може означати і «куштувати», і «знати», а отже, містить тонку відсилку до дерева знання — джерела яблука, що його смак привів у світ знання, тобто добро і зло. Дослідник окремо спинився на парадоксі слова «нероздільні», що містить у корені слово «розділити», а отже, втілює два рівні і протилежні значення, а це, своєю чергою, символізує прийом, який Стіллман вважав наскрізною прикметою всіх творів Мільтона. Наприклад, у «Втраченому раю» кожне ключове слово має два значення — одне до гріхопадіння, а інше — після. Щоб проілюструвати цю тезу, Стіллман виділив кілька слів (жаский, зміїний, ласий) і продемонстрував, що їхній ужиток до вигнання з раю був позбавлений моральних конотацій, тоді як після падіння вони, увібравши знання зла, набули темних і зловісних вимірів. Адам у Раю винайшов мову й дав кожній істоті та речі ім’я. Мова його, ще невинного, сягнула первня світу. Його слова не просто кріпилися до побаченого, а розкривали його сутність, буквально виводили сенси на світ божий. Істота і її назва були взаємозамінні. Після падіння це вже не так. Назви відкріпилися від речей; слова перетворилися на добірку довільних знаків; мову відтяли від Бога. А отже, історія Райського саду документує не лише гріхопадіння людини, а й гріхопадіння мови.
Далі у Книзі Буття міститься ще одна історія про мову. За Стіллманом, сюжет про Вавилонську вежу буквально повторює те, що сталося у саду, — тільки у ширшому, узагальненому вимірі, що відбився на людстві в цілому. Важливість цієї історії підкреслює ще й її розташування: Буття, розділ 11, рядки 1–9. Це — останній доісторичний епізод у Біблії. Після того Старий Завіт зводиться до історії гебреїв. Іншими словами, Вавилонська Вежа — останній епізод перед істинним початком світу.
Стіллманові коментарі розтягнулися на багато сторінок. Він почав з історичного огляду різних екзегетичних традицій, окреслив численні хибні прочитання й закінчив розлогим переліком легенд із Аґґади (компендіуму рабинських правничих нарисів). Стіллман писав, що, за загальноприйнятою інтерпретацією, вежу збудували у 1996 році від створення світу, за якихось 340 років після Потопу, «щоб ми не розпорошилися по поверхні всієї землі» [3]. Бог покарав людей за це бажання, бо воно суперечило ранішому припису: «Плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте землю, оволодійте нею». Отже, знищивши Вежу, Бог прирік людину на виконання цього припису. Утім, за іншим прочитанням, будівники вежі кинули виклик Богові. Її архітектором був Німрод, перший повелитель цілого світу, й Вавилонська вежа мала стати святинею й символом його всеохопної влади. Таке прометейське прочитання біблійної історії спиралося на фрази «вершина її аж до неба» і «вчинімо для себе ймення». Будівництво вежі стало одержимістю цілого людства, важливішою за саме життя. Цегла стала дорожчою за людей. Робітниці не припиняли будівництва, навіть народжуючи дітей; вони прив’язували новонароджених фартухами і знову бралися до праці. Виявляється, на будівництві працювало три групи: ті, хто хотів мешкати на небесах; ті, хто хотів стати на прю з Богом; і ті, хто хотів поклонятися ідолам. Вони об’єднали зусилля — «І була вся земля одна мова та слова одні» — і латентна сила об’єднаного людства розлютила Бога. «І промовив Господь: Один це народ, і мова одна для всіх них, а це ось початок їх праці. Не буде тепер нічого для них неможливого, що вони замишляли чинити». Це — свідоме відлуння слів, які Бог промовив, виганяючи Адама і Єву з Раю: «Ось став чоловік, немов один із Нас, щоб знати добро й зло. А тепер коли б не простяг він своєї руки, і не взяв з дерева життя, і щоб він не з’їв, і не жив повік віку. І вислав його Господь Бог із едемського раю…» За іншим прочитанням, ця історія просто пояснює розмаїття народів і мов. Адже якщо ціле людство походить від Ноя і його синів, то як пояснити приголомшливі відмінності між різними культурами? За іншим, але подібним прочитанням, ця історія пояснює існування поганства й ідолопоклонства, бо доти ціле людство дотримувалося монотеїстичних поглядів. Що ж до самої вежі, то, за легендою, третина її запалася крізь землю, третина згоріла, а третина лишилася стояти. Бог наслав на неї дві кари, щоб переконати людей: це божественна воля, а не випадковість. Але навіть та частина, яка лишилася стояти, була така висока, що пальми з її верхівки видавалися не більшими за коника-стрибунця. Казали також, що у тіні вежі можна йти три дні, не виходячи на сонце. І нарешті — цьому переказові Стіллман приділив дуже багато уваги — той, чий погляд падав на руїни вежі, забував усе, що знав.